Лісова пісня. Леся Українка

дому роботи, в країні неволі» раб-гебрей жадає в єгипетській неволі помсти і на запитання раба-єгиптянина «Що б ти зробив, якби ти вільним став?» відповідає:

      Я! Що зробив би я? Розруйнував би

      усі ті храми ваші й піраміди!

      Порозбирав би всі камінні довбні!

      Всіх мертвяків повикидав би геть!

      Загородив би Ніл і затопив би

      увесь сей край неволі!

      Та раб-гебрей відрізняється від раба-єгиптянина тим, що він у рабстві подвійному – він раб ще й у чужій країні, серед чужих його культурі, його традиціям і віруванням богів:

      Гірка неволя, та найгірше

      в ній те, що я служу отим потворам…

      Раб-єгиптянин хоча й живе в «країні неволі», бо сам є невільником, проте це його «дім роботи», і якби він «сам був паном над собою», тоді б не мури мурував цього храму для національних богів, а виконував би благороднішу роботу – різьбу, малярство, будівництво…

      Не раз, мені здається, я робив би

      незмірно краще, якби я був вільним…

      Храм для єгипетських богів – це духовний символ імперії, яка будується і рабами домінуючої нації, і рабами інонаціональними, іншоземними. «Будова храму-імперії є священним ділом, – узагальнює український літературознавець з ФРН Юрій Бойко, – основним історичним завданням, яке об’єднує всі соціальні складники імперії. Не класово-соціальна боротьба, а національна єдність є підставою історичного процесу»7.

      Як бачимо, класової єдності між рабом-єгиптянином і рабом-гебреєм нема. Ця класова солідарність штучна, бо не має духовної національної основи, не заглиблена в національні базові цінності, отож не здатна духовно єднати людей. І хоча раб-єгип-тянин і просить вибачення у раба-гебрея за удар в лице, але внутрішній незмирливий конфлікт між рабами від імперської нації і рабом інонаціональної нації залишається. Раб-єгиптянин вивищується навіть своїм імперським рабством над рабом-геб-реєм, бо той тут, у цій країні будови, чужий, у цьому краю неволі – він «раб рабів».

      Російська імперія жахала Лесю Українку своєю похмурою атмосферою підозр, терору, цензури, шовінізму і тиранічного абсолютизму. У листі до Михайла Павлика із Софії 19 квітня 1895 р. вона признається: «Кажучи правду, я тільки до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій інакше писати листів в Росію не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремного життя» (10, 297—298).

      Не може поетеса творити в цій «тюрмі народів» духовні храми для чужих богів, коли свої, національні, поруйновано. У цій «в’язниці поетів» Леся Українка почуває себе «співачкою-невіль-ницею, позбавленою імені». Свій памфлет, спрямований проти діячів французької

7

Бойко Ю. «В дому роботи, в країні неволі». Вибране. Том 2. – Мюнхен, 1974. – С. 323.