Лісова пісня. Леся Українка

від якого неможливо відсторонитися.

      Майже хрестоматійними стали рядки з листа до А. Кримського від 16 листопада 1905 року, в якому Леся Українка радісно свідчить: «Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її „громадські обов’язки”, так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін «бурхливої юрби» (12, 138—139). Більше того, вона зізнається, «що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви,– переслідує мене сей сон!..» (12, 151). Водночас Леся Українка повідомляє, що завершила невелику драматичну поему, яку хоче присвятити А. Кримському: «Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька» (12, 150).

      Мова йде про поему «В катакомбах», ідею якої Леся Українка викладає в листі до А. Кримського від 9 лютого 1906 року. Вона переконана: першопричина соціальної нерівності та класового антагонізму – не лише і не стільки в соціально-економічних обставинах, а в духовному рабстві, в релігійній абсолютизації антитези «пана і раба» яко єдино можливої «форми відносин межи людиною і її божеством».

      «В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві» (12, 155).

      Християнство періоду античності і республіканського Риму було тією ідеологією, на визначальних засадах якої розгортала Леся Українка ідейно-філософські та морально-етичні диспути в драмах «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мар-тіан», «Оргія».

      Ідеал Лесі Українки – наповнена духом свобода, нескорима особистість, яка не може змиритися з інтелектуальною і духовною залежністю, з будь-якими формами рабства, а поривається, як Неофіт-раб із поеми «В катакомбах», «жити не рабом злиденним, а вільним, непідвладним, богорівним…»

      Невільництво наповнило думки і почуття Неофіта-раба безвихіддю, відчаєм та іноді зринаючим сподіванням найти світло в безодні безнадії серед перших християн. Він і приходить до християнської громади тому, що в його душі ще жевріє надія бодай в прийдешньому Божому Царстві знайти душевний спокій і умиротворення. Але вже в перших словах єпископа Неофіт-раб чує те, що не обіцяє йому звільнення від страждань у світі нової віри, бо й серед віруючих у вчення Христа нема рівності, справедливості, свободи. Хіба тому, рабові, легше, коли нове ярмо вважатиметься солодким, бо тепер він стане рабом Господнім»?

      Ви мені хотіли

      поверх ярма гіркого – ще й солодке,

      поверх важкого – легке наложити,

      і хочете, щоб я ще вам повірив,

      Немов мені від того стане легше, —

      роздратовано говорить Неофіт-раб тим, хто намагається зарадити в його горі різними послугами і подачками.

      Він не хліба, не одежі і не солодких проповідей та велеречивих