Лісова пісня. Леся Українка

ж! Переписала

      Я Гейнові пісні,

      Сиділа, як заклята,

      Над ними я три дні.

      Тепера буду мучить

      Альфреда де Мюссе

      І як поможуть музи,

      То подолаю все, —

      писала в квітні 1890 року Леся братові Михайлові в жартівливому, у віршах, листі з Колодяжного (10, 56).

      Що так привабило юну Лесю в цій «Гірській ідилії»? Очевидно, романтичний образ лицаря Святого Духа, який мав одважну душу і в розмові з коханою признався, що своїм духовним обов’язком вважає обстоювання віри Святого Духа.

      Лицарі Святого Духа – це ті, хто «хоче вийти на чесну арену», встати «під чесний прапор» (12, 28) і боротися за віру, за ідею Святого Духа, який і обрав їх для виконання цієї високої лицарської місії:

      Щоб його чинили волю,

      Душу їм одважну дав.

      Леся Українка рано відчула й усвідомила себе речником тих ідей і духовних поривань, які виношувалися і виборювалися в часи національно-визвольних змагань XVII—XVIII ст., і вона цілеспрямовано готувалася стати духовним провідником своєї нації, уярмленої, приниженої, без власного духовного лицарства.

      «Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («paraits») розвинулась зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською – узагальнює Оксана Забужко, – з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX – на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «порадив» Лесю Українку (в прямому і переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; «саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати Новий голос – і повноформатний модерний міф»5.

      Глибока віра в своє високе покликання боронити національні ідеали передбачає, вважає Леся Українка, готовність до самопожертви, до смерті на чесній арені боротьби за свою віру, за незалежність своєї позиції, за свободу своєї думки і свого народу. Для цього слід бути надзвичайно сильною, внутрішньо вільною, незалежною особистістю, бути «одержимою духом», як її Міріам із драматичної поеми «Одержима».

      У такій самовідданій, жертовній любові, якою горить Міріам до Месії, не може, не повинно бути ні крихти розрахунку, якоїсь вигоди чи навіть дяки, взаємності. Міріам обожнює Месію, бо він Син Божий і приносить себе в жертву заради спасіння людства, зате ненавидить натовп, який сподівається на «небесне царство», але не палає до Месії чистою любов’ю. Юрба корислива, а отже – зрадлива, бо чекає від Месії обіцяного вічного раювання на небесах. То хіба є виправданою жертовна смерть Месії заради безсмертя навіть ворогів, яких він прощає, яким вибачає зло?

5

Забужко О. Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфології. K.: Факт, 2007. – С. 290.