Василь Стус. Олег Дорошенко

Принцевський повіситься у власній квартирі, морально знищений необхідністю йти на постійні компроміси з КДБ та власною совістю, від яких залежала його кар’єра, а можливо, й життя, і доля маленької доньки.

      На канікулах Василь працював у тій же залізничній бригаді, що й у останні шкільні роки – «заробляв на костюм», – і не без гордощів розповідав друзям в перший день занять на другому курсі, що вже здатен загнати костиль у шпалу за три, а то й за два удари. Після третього курсу, склавши літню сесію, вирушать у фольклорно-діалектологічну експедицію до Савур-могили, де значно розширять своє знання народних пісень і людських доль (чи гадали, складаючи атлас місцевих говірок, на той час, до речі, мало досліджених, що почують серед степових діалектів характерну галицьку розмову – депортували родину, можливо, ще перед війною? чи думали, подавшись під кінець, на пропозицію Василя, пішки до Азовського моря за сто кілометрів розпеченим степом, що вже на російській території минатимуть майже цілком україномовні села?). А восени 1957 року Стус із Лазоренком та Міщенком проходитимуть педагогічну практику в селі Максимільянів-ка Марійського району. Лазоренко назавжди запам’ятає, як у своїх міських черевиках, без чобіт, не міг ні ходити місцевими багнистими дорогами, ні навіть злізти з вантажівки, якою його довіз до колгоспної контори жалісливий водій. Але з’явившись в такий трагікомічний спосіб у сільській школі, друзі швидко завоювали довіру та прихильність і дітей, і педколективу. Вчителів дивуватиме їхня літературна, рафінована українська мова – на Донбасі так не говорять (у Стуса, втім, усе життя просковзуватимуть час від часу батьківські подільські діалектизми). З учнями проводили піонерські збори, походи, диспути. Коли випав сніг, каталися з класом на лижах. У мертвій тиші, яку постійно супроводжувало викладення Василем нового матеріалу, було чути, як гупають по дерев’яному помосту біля дошки його підковані чоботи: розповідав завжди в русі, простуючи взад-уперед широкими кроками, що викликало незадоволення в керівника практикою… Була практика й іншого роду – залучення до перекладів канцеляриту раднаргоспівської документації, яку поки ще вимагалося вести українською мовою, але чиновники Донеччини навіть не робили спроби її опанувати й не приховували свого презирства до неї.

      Літстудія на початку шістдесятих стане ядром молодіжного літературного об’єднання «Обрій», яке базуватиметься при редакції газети «Радянська Донеччина», а потім за наполяганням КДБ буде переведене до місцевого відділення Спілки письменників, щоб його було легше контролювати, обплівши мережею штатних і добровільних «стукачів» – і врешті-решт закрити з формулюванням «за абстрактний гуманізм». Майбутня атмосфера «Обрію» та його україномовної меншості склалася вже в інститутські роки. «Ми вже багато чого відчували, – свідчить молодший інститутський товариш Стуса Олег Комар, що писатиме під псевдонімом Олег Орач, за назвою рідного села (Комарик, як називав його Василь).