Василь Стус. Олег Дорошенко

і землею».

      Можна без натяжки припустити, що поезія (не перші екзерсиси в середніх класах, а вже справжня, вистраждана) зазвучить у Василевій душі як інобуття музики, через неможливість повноцінно присвятити їй себе. Як у Лесі Українки – тільки там на заваді стояла її хвороба, а тут – матеріальний стан родини. «Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!» Літні «підпрацьовки» на залізниці стануть для нього звичайною формою канікулярного «відпочинку» в старших класах: додати до батьківських 600—700 старих карбованців 400—500 своїх було суттєвою допомогою. Втім, надалі трапиться і каліцтво, як у Лесі, – втрачена в армії фаланга пальця, після чого вже мало хто з друзів бачитиме його з гітарою.

      Буде ще один чинник, який розбудить для юнака поетичне слово (хоч слово «поезія» він не любитиме й уникатиме його все життя – особливо стосовно власних віршів). «…був 9 клас, і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол. І я радів, що бачу янгола поруч себе – і хотів бути схожий до нього». Про те, щоб освідчитися в своїх почуттях, не виникало й думок (вона, напевне, була ще й старша за нього, як усі однокласники). Виникало лише палке бажання стати гідним цього янгола – «тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати». Саме тоді до ньо-го в руки потрапить поема Івана Франка «Мойсей», що стане черговим життєвим потрясінням – з її настирним рефреном «вмирати на шляху», на порозі до обіцяного Краю, до якого не вступиш, але простуватимеш усе життя, не озираючись на жирні м’ясні казани в землі Міцраїм, домі неволі, простуватимеш, навіть не зрозумілий, відкинутий і знехтуваний власним народом, боротьбі за волю якого (внутрішню, духовну насамперед) присвятив усе своє життя. «Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм – прекрасна».

      На такому ґрунті визрілі почуття починають звучати власними віршами. Одразу українськими.

      В 1954 році шістнадцятирічний Василь закінчує школу зі срібною медаллю. Йшов на золоту, але в облвно не затвердили. За іронією долі – саме через випускний твір з літератури: комісія прискіпливо поставилась до його почерку і в одному місці наче побачила «а» замість «о». Класна керівниця вирішила не сперечатись: срібна медаль врешті-решт теж давала можливість вступити до вищого навчального закладу без іспитів. Геологорозвідку Стус давно вже забув – вабило Слово.

      До Києва, однак, проїздив марно. На факультеті журналістики держуніверситету навіть документи не прийняли – надто вже юний вік, не потрапляє в оголошені правилами прийому рамки. Додому повернувся в розпачі.

      Марія вже рік як вчилася на фізико-математичному факультеті Сталінського педагогічного інституту. Вступила туди, де був найменший конкурс, хоча з математикою в школі дружила не більше, ніж з