Олмейрова примха. Джозеф Конрад

щоб сховати маленький човен. Кількома ударами весел, розігнавши човна, дівчина приклякла навколішки на дні його й, перехилившись уперед, насторожено прислухалася до найменшого непевного згуку, керуючи до невеличкого причалу «Лінгард з Т-вом». Яскраве світло парафінової лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дівчині, але сам причал ховавсь у темряві похилих дерев на березі. Раніш, ніж Ніна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухляві палі великий човен, і до неї долинув шепіт розмови. Біла фарба човна і великий його розмір, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’їхала ближче, підтвердили її здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився.

      Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його від причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад їхнього двору. Зсівши на мулкому березі, попростувала втоптаною травою до будинку. Ліворуч, під кухонним накриттям, горіло червоне полум’я, відблиск якого вона бачила, минаючи бананові зарості, й у вечірній тиші бринів жіночий сміх. Ніна зробила висновок, що матері поблизу немає, бо сміх і місіс Олмейр не були близькими сусідами. Вона, певно, в хаті, подумала Ніна, легко збігаючи вгору дерев’яним помостом, що вів до задніх дверей вузького передпокою, який поділяв будинок на дві половини. За дверима стояв у чорній тіні вірний Алі.

      – Хто тут? – спитала Ніна.

      – Прибув якийсь вельможний малаєць, – одповів Алі приглушеним схвильованим голосом. – Він дуже багатий. З ним шестеро чоловік із списами. Справжній вояка, розумієш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяє. А які самоцвіти! Не йди туди, мем Ніно! Туан заборонив, але стара мем пішла. Туан буде гніватися. Милосердний Аллаху! Які самоцвіти має цей чоловік!

      Минаючи простерту руку невільника, Ніна прослизнула в темний передпокій, де на червоному тлі освітленого зовні запинала близько другого його краю угледіла маленьку темну постать, що, зігнувшись, тулилася біля стінки. Її мати тішила свої очі та вуха тим, що відбувалося на веранді, й Ніна наблизилась до неї, щоб узяти й собі участь у рідкій розвазі, якою була їй всяка новина. Мати перепинила її простягненою рукою й приглушено пробурмотіла застереження поводитись тихше.

      – Ви бачили їх, мамо? – пошепки спитала Ніна.

      Місіс Олмейр повернула обличчя до дівчини. Запалі її очі якось дивно блищали в червоному сутінку передпокою.

      – Я бачила його, – відповіла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кістлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбіру. Син неба, – мурмотіла стара жінка сама до себе. – Йди звідси, дівчино!

      Обидві вони стояли близько біля запинала. Ніна хотіла поглянути в дірку, але мати її зі злою упертістю захищала свою позицію. Розмова на веранді на мить урвалась, але чути було віддих кількох чоловік, випадковий легенький брязкіт прикрас, стукіт металевих піхов або мідяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки