Олмейрова примха. Джозеф Конрад

вигнання, принісши свій зелений жакет, вузький са-ронґ, пронизуватий голос та відьомську подобу в його спокійне життя в маленькім бунгало. Але дочка, здавалося, байдуже поставилася і до цих одмін у їхньому житті. Олмейрові було це не до вподоби, та він не насмілився нічого сказати.

      Розділ III

      Наслідки лондонських нарад сягають надзвичайно далеко, й постанова, винесена в оповитій туманом лондонській конторі Борнейського т-ва, притьмарила блискуче проміння тропічного сонця, додавши ще одну гірку краплину до і так уже вщерть повного келиха лиха Олмейрового. Вплив на цій частині східного надбережжя розподілено і річку Пантаї залишено під номінальною владою Голландії. В Самбірі панувала радість. Рабів нашвидку позаховували в лісі та джунглях, а на високих жердинах біля раджевої оселі повісили прапори, сподіваючись одвідин голландських офіцерів з військового корабля.

      Фрегат об’якорився по той бік гирла річки, а паровий катер привів на тяглі човни, прокладаючи шлях поміж малайських суден, переповнених по-святковому вбраними малайцями. Старший офіцер вислухав поважно лояльну промову Лакамбову, повернув селям Абдулі й запевнив цих, обраних малайцями, джентльменів, що великий раджа в Батавії доброзичливо ставиться і до керівників, і до населення Самбіру – цієї зразкової округи.

      Олмейр дивився з веранди на святкову подію по той бік річки, чув постріли з рушниць на честь нового прапора, презентованого Лакамбі, та глухий гомін юрби, що товпилася біля огорожі. Білими хмарами стелився на зеленому тлі лісу дим багать, і Олмейр не міг не прирівняти до нього своїх надій, що теж, наче дим, розвіялися. Не почував зовсім патріотичного піднесення при цій події, і довелося йому примусити себе бути привітним, коли офіційна церемонія скінчилась і морські офіцери комісії переїхали річку, щоб одвідати самотню білу людину, про яку вони чули, та й не без того, щоб кинути оком на його дочку. В цьому останньому їм не пощастило, бо Ніна відмовилася вийти до гостей, та, здавалося, вони знайшли розраду в джині та сигарах гостинного Олмейра, розсівшись вигідно на кривоногих кріслах у затінку веранди, тоді як зовні велика річка немов кипіла від спеки під сліпучим сонячним світлом.

      Вони сповнили маленький бунгало незвичайними тут згуками європейських мов, гамором і сміхом та властивими морцям брутальними жартами з товстого Лакамби, якому так багато наговорили приємних слів цього ж таки ранку. Молодші офіцери, змовившись, підбили господаря на щирість, і, схвильований європейськими їхніми обличчями та європейською їхньою мовою, Олмейр одкрив свою душу симпатичним чужинцям, не свідомий того, що, оповідаючи про численні свої турботи, лише бавить майбутніх цих адміралів. Вони пили за його здоров’я, зичили йому силу діамантів та гори золота, навіть заздрили блискучій долі, що чекала на нього. Збитий з пантелику такою доброзичливістю, сердешний сивоволосий мрійник запросив гостей обдивитись новий його