Чужі сни. Ян Валетов

прямій до площі Порятунку заблукати було складно, але Кіра все-таки увімкнула екрани нічного бачення, і світ одразу спалахнув флуоресцентним зеленим. Стали помітні маркери, за якими дорогу знайшов би і приїжджий, який ніколи до того не подорожував по місту в бурю.

      Вона додала тяги, і сноумобіль, видувши із-під юбки хмару снігу, жваво поплив над поземкою, набираючи хід. Кіра кинула погляд на годинник на приладовій дошці й усміхнулася куточком рота: розумниця, встигла зібратись і виїхати всього за двадцять хвилин з моменту дзвінка, значить, буде на КПП Центру хвилин за десять до призначеного терміну. Скоріше за все, часу до джампа залишилося небагато – нечасто виходить обчислити критичну точку більш ніж за кілька годин до її виникнення – і в Центрі вже панує метушня, щоправда, непогано організована, але все ж метушня. Що ж, у цьому безладі вона почувалась, як альфа-самка в гончій зграї.

      Кіра їхала по Радіалу на самоті – ні зустрічних, ні попутних сноумобілів, ні, що цілком зрозуміло, пішоходів.

      На кільці біля площі Порятунку вона помітила на одній з Діагоналей одномісний скутер і подумала, що в ньому поспішає на роботу хтось із колег, але триполозна машинка, мазнувши по всюдиходу Кіри прозорим світлом фар, покотила у протилежному напрямку.

      Після площі Порятунку починався проспект Свободи – широка магістраль, яка розтинала місто з півдня на північ, – звичайно ж, у такий снігопад її ніхто не розчищав, але всюдихід на повітряній подушці міг не боятися снігового покриву. Тут Кіра розігнала машину до сорока миль за годину і, торкнувшись навушника, викликала Данила. Його ком з’єднався з лінією через п’ять гудків, пролунав сигнал, по екрану на приладовій пробігли смуги й тіні. Вона почула, як дихає співрозмовник, подумала трохи, явно вагаючись, але все-таки увімкнула відеозв’язок.

      – Слухаю, Кіро… – відгукнувся Данило.

      Він сидів у кухонному блоці. В її кухонному блоці. І пив каву з рудої чашки. З її чашки. Все було б нічого, але вона дотепер не знала: цей високий брюнет із блакитними, трохи водянистими очима і тонким обличчям інтелектуала-аскета – її чоловік чи ні? Якщо її, то все гаразд, а якщо ні, то що він робить у її квартирі?

      – Ти що, вже встигла дістатися?

      – У дорозі. Вибач, що так вийшло.

      Кірі дійсно було незручно. Немає нічого гіршого, ніж бездарно перервана прелюдія.

      – Що вдіяти? Кожного з нас можуть покликати у будь-який момент. Ти лікар, від тебе залежать чужі життя, ти зобов’язана… Ми ж на воєнному стані…

      – Ми вже років сорок на воєнному стані… Але я не з того приводу, Дані. Я говорила з госпіталем перед тим, як набрати тебе… – сказала Кіра, ненавидячи себе за те, що так спритно й невимушено бреше. Виходило природно, іноді навіть природніше, ніж говорити правду. – Ситуація важка. Скажу чесно, я не знаю, коли закінчу оперувати.

      – Мені тебе не чекати? Так?

      – Так. Краще не чекай. Я можу й зовсім не приїхати.

      – Буде шкода.

      – Мені теж.

      Ну, хоч тут можна