Врятувати Тараса Шевченка. Олександр Гаврош

Тут його з міністерства шукають, а телефон не відповідає, – торохтіла у слухавці Яна.

      – Нічого не розумію! – крутив навсібіч великою круглою головою Ясь. – Чому він мене не розбудив? У мене ж сьогодні – контрольна з математики!

      – Передай Романові Лук’яновичу, щоб негайно подзвонив у музей! – прощебетав дзвінкий Янин голосок на прощання. – Це дуже важливо!

      – Дуже важливо! – зітхнув Ясь і кинув смартфон на ліжко. Що це, бляха, робиться? Суцільний хаос!

      Він зліз із ліжка і почалапав босими ногами на кухню. «Та!» – голосно гукнув він у суцільну тишу. Але ніхто не обізвався. Хіба що Мейс заторохкотів у своїй клітці.

      «Оце так татко! Ось як він дбає про дитину!» – Ясь невдоволено зморщив рожеве повне личко і налив собі у склянку води з кулера, половину якої одразу випив. Далі поставив її на стіл і глипнув на холодильник. Там зазвичай тато залишав йому записку під магнітиком із побажаннями на день. Але цього разу нічого, крім видів кількох відвіданих міст, не було. Нащо заводити дітей, якщо потім на них немає часу?

      «Справді дивно! – почухав себе Ясь під лопаткою і широко позіхнув. – Так, із контрольною я вже обламався. Може, це й на краще. Що там у нас іще сьогодні?»

      На звичному місці на плиті не виявилося синьої мисочки з традиційною ранковою вівсянкою, і це ще дужче спантеличило Яся. Адже на тата це було зовсім не схоже. «Дядя Рома напевно не ночував удома», – нарешті осяйнула школяра думка. Він відкрив холодильник і став зосереджено вивчати його вміст.

      «Де ж він запропастився?» – думав Ясь, намащуючи сливовим варенням скибку хліба. На його дзвінки телефон тата відповідав стандартним: «Абонент поза зоною досягнення». Гарячий чай трохи збадьорив підлітка, і його голова стала мислити ясніше.

      «Так, учора я його не дочекався. Дивився фільм про загублену цивілізацію майя і заснув. Навіть не пригадую, як ноутбук вимкнув», – він іще раз позіхнув на весь рот. Значить, востаннє вони бачилися з татом добу тому, коли Ясь побіг до школи, а батько – у свій Музей раритетів, де вже п’ять років працював директором.

      Нічого надзвичайного з минулого ранку Ясь не пригадував. Традиційна їхня розмова в стилі, коли син не дуже хоче слухатися і тато змушений додавати обертів. Останнім часом їхні стосунки загострилися. «Перехідний вік, – зітхав Роман Лук’янович. – Гормони грають!»

      «Ну, постривай, татусю! – задоволено гмикнув Ясь, одягаючи джинси. – Спробуй ще раз мені дорікнути, що я – егоїст і думаю тільки про себе. Я тобі пригадаю, як ти мене залишив самого на ніч! Та ще й без попередження!»

      Щоправда, ранкову браваду підгризав черв’ячок сумніву. Адже вони з татом жили лише удвох. І, попри неймовірну зайнятість, Роман Лук’янович Попадинець ніколи не забував про єдиного сина. Ясна річ, бувало, він затримувався і приходив додому серед ночі, коли Ясь уже спав. Але батько завчасно про це повідомляв.

      Ясю пригадалася їхня остання телефонна розмова, коли він повертався вчора зі школи додому. Батько був чимось заклопотаний і навіть не спитав про оцінки. Лише нагадав про борщ у холодильнику й одразу поклав слухавку. «Щось-таки відбувається», – зітхнув хлопчина і вже завдав рюкзак на плечі, аж тут знову завібрував смартфон.

      – Нарешті! – вигукнув він уголос і заходився діставати мобільник з кишені. Але це, на жаль, був не тато.

      – Ну що, з’ясував? – заторохкотіла Яна з музею. – З міністерства вже вдруге дзвонили!

      – Тато не ночував удома… – зітхнув Ясь. – І я не знаю, що про це й думати.

      Після минулорічної пригоди на свято Миколая вони подружилися з Яною і часто жартома переписувалися. Деколи навіть збиралися утрьох з директором на спільні прогулянки Києвом, де ностальгійно згадували свою таємничу подорож у минуле.

      – Як не ночував? – аж присіла Яна у своєму кабінеті.

      – А так!

      – То, може, щось трапилося? Учора він пішов з роботи раніше. Галюню попередив, що може з’явитися аж у понеділок. Однак не був цілком певний.

      – Ого! – присвиснув Ясь. – Сьогодні ж тільки п’ятниця.

      – Слухай! Може, в нього «теє-то як його» – амурні пригоди? Він останнім часом якийсь дивний.

      – У нього нема часу на такі дурниці! – сердито буркнув Ясь. Йому була чомусь неприємна думка, що в батька може бути іще хтось, окрім нього. Хоча мама подалася за океан десять років тому, вона, здається, все ще перебувала з татом у шлюбі. Однак батьки майже не спілкувалися.

      – Може, слід звернутися у поліцію? – раптом стишила голос Яна. – А раптом трапилося щось жахливе?

      Ясь уявив могутню постать тата, який важив понад сто кілограмів при зрості під 190 сантиметрів, його великі окуляри, сіточку веселих зморщок біля очей, білий неслухняний чуб і світлі вусики, і зрозумів, що до школи він сьогодні вже не піде. Хлопець скинув рюкзака на підлогу і почав роззуватися.

      – Ці батьки гірші за малих дітей. Я пориюся у татовій кімнаті. Може, щось розкопаю, – відказав Яні.

      – О’кей! А я попрошу в Галюні ключа і подивлюся, що робиться в його кабінеті.

      Молода секретарка