Романи. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

Незвичне закінчення вечора, сьогодні все як слід. Й оце розморене літо, а ще й Ізабель…

      – Ох ця вже твоя Ізабель! Мені здається, вона недалека… Давай краще вірші почитаємо.

      Еморі виголосив «Оду солов’ю» до кущів, які вони проїжджали.

      – Я ніколи не буду поетом, – сказав Еморі, коли закінчив декламувати. – Я не сенсуаліст, направду; є лише декілька очевидних речей, які мене безумовно хвилюють: жінки, весняні вечори, музика вночі, море. Я не вловлюю таких тонкощів, як «глас срібних труб», я, можливо, й мисляча людина, але ніколи не напишу щось краще, ніж посередня поезія.

      Вони виїхали до Принстона, коли сонце вже малювало золоті збризки на небі за корпусом випускників, і побігли в душ, який мав замінити пропущений сон. Під обід вулиці заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, їх супроводжували хори й оркестри. В шатрах відбувались шумливі збори під помаранчево-чорними прапорами, які звивались і лопотіли від поривів вітру. Еморі довго дивився на павільйон із табличкою «Шістдесят дев’ятий». Там було декілька сивоволосих чоловіків, вони тихо вели бесіду, а поруч проходили студенти-початківці, аж поки всі сплелись в одну-єдину панораму.

      Раптом одного дня на зламі червня сталась страхітлива трагедія. Ввечері, після велопрогулянки до Лоуренсвілля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечірка була веселою, і всі були на різній стадії захмелілості. Еморі їхав у другій машині; вони повернули не туди і збилися з дороги, їм довелося їхати швидше, щоб надолужити час.

      Ніч була ясною, весела поїздка запаморочила Еморі. В його голові блукали варіації двох поетичних строф…

      Сріблястий екіпаж вночі прорізав тишу вулиць,

      І жоден шелест не порушив спокій…

      Як океану хвилі, розступились на шляху акули,

      Одблискуючи в водах зорі одинокі,

      Так в місячнім серпанку розітнув він гущавінь лісів.

      Лиш чути в небі плач нічних птахів…

      Обитель виникла у світлі ліхтарів,

      Пожухлі стіни в жовтих тінях ночі —

      І тишу раптом сміх прорвав і обімлів…

      В обіймах червня екіпаж зникає світ за очі,

      За ним поблякли ті химерні тіні.

      І раптом жовтий світ став темно-синім…

      Вони різко загальмували, Еморі закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жінка стояла обабіч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потім він згадував, що вона видалась йому гарпією в своєму старому халаті.) І якимось скрипучим і глухим був її голос:

      – Ви студенти з Принстона?

      – Так.

      – Там один із ваших щойно загинув, а двоє при смерті.

      – Господи!

      – Ось там! – Нажахані, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Під жовтим світлом ліхтаря лежало тіло долілиць у наростаючій калюжі крові.

      Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в голові Еморі: це волосся… це волосся… Потім вони перевернули тіло…

      – Це ж Дік… Дік