Романи. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його – ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.

      – А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.

      – Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

      Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.

      – Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.

      – А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.

      Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.

      – Ну, так навіть цікавіше.

      – Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.

      – Або отримаємо щось за повернене авто.

      – А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.

      – Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».

      – Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.

      – Один з цих днів – Шабат.

      – Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.

      – Викиньте його геть!

      – Ет, далеко йти!

      – Еморі, не викаблучуйся, чув?

      – Краще розслабся.

      Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:

      Зимові дощі і печалі забуті,

      Час старих помилок і білих снігів;

      Коханих розвели ті дні на розпутті,

      Де світло померло, і ранок зацвів;

      Час йде, все минає, скорботу забудь,

      Набрякли бруньки, і морози минуть,

      В зелених підлісках без сліду снігів,

      Од квітки до квітки луна весни спів…

      – Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!

      – Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.

      – О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…

      Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.

      Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.

      – Господи! Ви тільки погляньте на це! – скрикнув він.

      – Що?

      – Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!

      – Ну й дивак! – зауважив Алек.

      – Авжеж, він у нас ексцентрик.

      Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив