Промови, що змінили світ. Отсутствует

узи нашої прихильності, вони не повинні розривати їх. Таємні струни пам’яті, що протягнулися від кожного поля битви й могили патріота до кожного живого серця і домівки через усю нашу широку країну, таки зазвучать єдиним хором Союзу, коли до них знову доторкнуться кращі ангели нашого єства, і це неодмінно станеться.

      Наприкінці червня 1863 року армія конфедератів під командуванням генерала Лі (близько 70 тисяч чоловік), обійшовши армію Півночі із заходу, вторглася до штату Пенсільванія. Назустріч їй для прикриття столиці виступила армія жителів Півночі під командуванням генерала Дж. Міда (близько 90 тисяч чоловік). Вирішальна битва відбулася біля міста Ґеттісберґ. Протягом трьох днів армія Півночі відбивала шалені атаки конфедератів і зрештою змусила їх відступити. У ході цієї битви загинуло близько трьох тисяч солдатів армії Союзу й близько чотирьох тисяч Конфедерації. І хоча війна тривала ще майже два роки, Ґеттісберзька битва фактично визначила остаточну перемогу Півночі. 19 листопада 1863 року на місці битви відбулася церемонія відкриття Національного солдатського цвинтаря. Виголошена президентом Лінкольном промова, незважаючи на свою стислість (вона тривала трохи більше двох хвилин), дотепер залишається однією з вершин ораторської майстерності. У своїй промові Лінкольн закликав співгромадян звернутися до принципів рівності, проголошених у Декларації незалежності США. Повний текст Ґеттісберзької промови викарбувано на п’єдесталі пам’ятника Лінкольну у Вашингтоні.

      Ґеттісберзька промова

19 листопада 1863 року

      Вісім десятків і сім років тому наші батьки утворили на цьому континенті нову націю, зачату в свободі і вірячу в те, що всі люди народжені рівними.

      Тепер ми ведемо велику Громадянську війну, яка піддає нашу націю чи будь-яку іншу націю, що в такий же спосіб зачата і сповідує ті ж ідеали, випробуванню на здатність вистояти. Ми зустрічаємося сьогодні на великому полі битви цієї війни. Зустрічаємося, щоб зробити його частину останнім пристановищем для тих, хто віддав своє життя в ім’я того, щоб наша нація змогла вижити. З усіх поглядів це доречний і цілком правильний крок.

      Але в ширшому розумінні ми не можемо присвячувати, ми не можемо благословляти, ми не можемо шанувати цю землю. Відважні люди, живі і мертві, що билися тут, уже вчинили обряд такої присвяти, і не в наших слабких силах що-небудь додати чи відняти. Світ навряд помітить чи запам’ятає надовго те, що ми тут говоримо, але він не зможе забути того, що вони зробили тут. Радше, це нам, живим, слід присвятити себе завершенню початої ними справи, над якою трудилися до нас з такою шляхетністю ті, хто боровся тут. Радше, це нам, живим, слід присвятити себе великому завданню, що все ще стоїть перед нами, – перейняти в цих вельмишановних загиблих ще більшу відданість тій справі, якій вони повною мірою і до кінця зберігали вірність, сповнитися переконаністю, що вони загинули не даремно, що наша нація з Божою допомогою відродиться у свободі і що влада народу