Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

рук на Ренґена, зазирнув йому вглиб серця та сказав:

      – Ренґене, сину Енґена, ти маєш коханку, якій платиш за те, щоб вона з тобою спала. До тебе приходять працювати, а ти дуриш цих людей або крадеш у них. А ще ти голосно молишся, та не віриш. Я, Тейлу, створив світ і наглядаю за всіма, хто тут живе.

      Почувши це, Ренґен поблід і впустив молот на землю. Бо те, що сказав Тейлу, було правдою. Тейлу поглянув на всіх чоловіків і жінок, які там були. Зазирнув у їхні серця й заговорив про те, що побачив. Усі вони були лихі, такі лихі, що Ренґен був серед них одним із найкращих.

      Тоді Тейлу провів у дорожній багнюці лінію – так, щоб вона пролягла між ним і всіма, хто прийшов.

      – Ця дорога – як звивистий шлях життя. Є дві стежки, і йдуть вони пліч-о-пліч. Кожен з вас уже мандрує з того боку. Ви мусите обрати. Залишитися на своїй стежці чи перейти на мою.

      – Але ж дорога одна й та сама, чи не так? Вона все одно веде до одного місця, – зауважив хтось.

      – Так.

      – Куди веде дорога?

      – До смерті. Усі життя закінчуються смертю, крім одного. Такий порядок.

      – То яке тоді значення має, з якого боку людина? – це все питав Ренґен. Він був великим чолов’ягою, одним із небагатьох, хто був вищий за темноокого Тейлу. Але все, що він побачив і почув за останні кілька годин, його вразило. – Що з нашого боку дороги?

      – Біль, – сказав Тейлу голосом, жорстким і холодним, як камінь. – Кара.

      – А з твого боку?

      – Зараз – біль, – сказав Тейлу таким самим голосом. – Зараз – кара, за все, що ви накоїли. Цього не уникнути. Але тут є і я, це мій шлях.

      – Як мені перейти?

      – Пошкодуй, покайся та перейди до мене.

      Ренґен переступив через риску і став біля свого Бога. Тоді Тейлу нахилився й підняв молот, який впустив коваль. Але замість віддати його Тейлу вдарив ним Ренґена, наче батогом. Один раз. Другий. Третій. А від третього удару Ренґен повалився на коліна, схлипуючи й волаючи від болю. Але після третього удару Тейлу відклав молот і вкляк, поглянувши Ренґенові в обличчя.

      – Ти перейшов першим, – сказав він – тихо, так, щоб почув тільки коваль. – Це було сміливо, це було важко. Я тобою пишаюся. Ти вже не Ренґен, тепер ти – Верет, творець шляху. – Опісля Тейлу обняв його обома руками, і його дотик забрав у Ренґена, який тепер був Веретом, чимало болю. Але не весь, бо Тейлу не збрехав, коли сказав, що кари не уникнути.

      Вони переходили одне за одним, і Тейлу збивав їх одного за одним з ніг молотом. Але після того як кожен чи кожна з них падали, Тейлу вклякав і говорив з ними, даючи нові імена та частково зцілюючи їхні болі.

      У багатьох чоловіках і жінках ховалися демони, які тікали з криками, коли їх торкався молот. Із цими людьми Тейлу говорив трохи довше, але врешті-решт завжди обіймав їх, і всі вони були вдячні. Дехто з них танцював, радіючи, що звільнився від таких страховищ усередині.

      Врешті-решт по інший бік від риски залишилося семеро. Тейлу тричі запитав їх, чи перейдуть вони, і вони тричі відмовилися. Після третього запитання Тейлу перескочив через риску й сильно