Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

та вологому смітті, шукаючи срібний гріш пальцями, які так закоцюбли від холоду, що ледве ворушилися.

      Одне око в мене було закрите набряком, і я відчував смак крові, але я шукав, поки не зник останній промінчик вечірнього повітря. Навіть після того, як у провулку стало зовсім темно, я не припиняв просіювати сніг руками, хоч і знав у глибині душі, що пальці в мене надто заніміли, щоб намацати монету, навіть якщо я на неї натраплю.

      Спираючись на стіну, я зіп’явся на ноги й пішов. Через поранену стопу я просувався повільно. З кожним кроком мою ногу пронизував біль, і я намагався користуватися стіною як костуром, аби дещо розвантажити кінцівку.

      Я перейшов до Надбережжя, найріднішої мені частини міста. Стопа в мене заніміла й задерев’яніла від холоду, і хоча це турбувало розважливу частину мого «я», мій практичний бік просто радів, що мені боліло на одну частину тіла менше.

      До мого таємного місця була ще не одна миля, а накульгував я повільно. Якоїсь миті я, напевно, впав. Я цього не пам’ятаю, зате пам’ятаю, як лежав у снігу й розумів, наскільки там чудово й затишно. Я відчув, як мене огортає сон, схожий на товсту ковдру, схожий на смерть.

      Я заплющив очі. Пам’ятаю глибоку тишу безлюдної вулиці довкола себе. Я надто задубів і втомився, щоб боятись. У своєму маренні я уявив смерть у вигляді великого птаха з крилами з вогню й тіні. Він завис вгорі, терпляче спостерігаючи, очікуючи на мене…

      Я спав, а великий птах накрив мене палаючими крилами. Я уявив собі солодке тепло. Потім він вгородив у мене кігті, роздираючи мене…

      Ні, це мені просто заболіли потрощені ребра – хтось перекотив мене на спину.

      Я розплющив одне око й нечітко побачив, що наді мною стоїть демон. Тоді я був збитий з пантелику й довірливий, а тому, побачивши людину в масці демона, прокинувся від переляку; звабливе тепло, що його я відчував за мить до того, зникло, а моє тіло залишилося слабким і свинцево-важким.

      – Так. Я тобі казав. Тут малий у снігу лежить! – демон зіп’яв мене на ноги.

      Уже прокинувшись, я помітив, що маска в нього була чисто чорною. Це був Енканіс, Володар Демонів. Він сяк-так поставив мене на ноги й заходився струшувати з мене сніг, яким я вкрився.

      Здоровим оком я побачив, що неподалік стоїть постать у синювато-зеленій масці.

      – Ну ж бо… – настирливо промовив інший демон, тобто демониця; її голос, який долинав із-за рядів гострих зубів, видавався лунким.

      Енканіс на неї не зважав.

      – Ти в порядку?

      Я не знав, що відповісти, тож зосередився на тому, щоб не втратити рівноваги, тим часом як він продовжив зчищати сніг рукавом своєї темної одежі. Я почув, як на віддалі сурмлять у роги.

      Демониця нервово глянула на дорогу.

      – Якщо ми не залишимося попереду них, то нам буде непереливки, – нервово просичала вона.

      Енканіс прибрав з мого волосся сніг пальцями в темних рукавичках, а тоді зупинився і нагнувся, щоб поглянути на моє обличчя. Позаяк бачив я нечітко, його темна маска якось дивно нависла наді мною.

      – Тіло Господнє, Голлі, з цього малого