Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

за гаманець на поясі, не маючи чи то змоги, чи то бажання відвести від мене погляд. За мить вона зазирнула в гаманець і щось дістала. Огорнувши це пальцями, я відчув холодну, надійну вагу монети.

      – Дякую, пані, – машинально сказав я. Опустив на мить очі та побачив, як між пальцями в мене виблискує срібло. Розкривши руку, я побачив срібний гріш. Цілий срібний гріш.

      Мені відвисла щелепа. Срібний гріш дорівнював десятьом мідним грошам або ж п’ятдесятьом залізним. Ба більше, він дорівнював ситому череву щовечора впродовж половини місяця. За один залізний гріш я міг поспати одну ніч на підлозі в «Червоному оці», за два – поспати біля каміна, неподалік від жаринок, що залишилися від вечірнього вогню. Я міг купити ганчір’яну ковдру, яку сховав би на дахах, і вона зігрівала б мене всю зиму.

      Я підняв очі на жінку, яка й досі дивилася на мене знизу вгору з жалем у погляді. Вона не могла знати, що це означає.

      – Дякую, пані. – У мене затремтів голос. Я згадав один вираз, який ми вживали ще тоді, як я жив у трупі. – Хай усі ваші історії будуть радісними, а дороги – рівними й короткими.

      Вона усміхнулася мені та, мабуть, приготувалася щось сказати, але в мене виникло дивне відчуття біля карку. За мною хтось стежив. На вулиці або стаєш чутливим до певних речей, або живеш нещасливо й недовго.

      Я роззирнувся довкола й побачив, як один крамар розмовляє з констеблем і показує в мій бік. Це був не якийсь там надбережний констебль. Він був ретельно поголений і мав рівну поставу. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку з металевими заклепками й ніс окутий латунню кийок завдовжки з власну руку. До мене долинула дещиця з крамаревих слів.

      – …покупців. Хто купуватиме шоколад, коли… – він знову змахнув рукою в мій бік і сказав щось, чого я не розібрав. – …тобі платить? Отож-бо. Може, мені варто згадати…

      Констебль повернув голову в мій бік. Я зустрівся з ним поглядом. Повернувся й побіг.

      Я взяв курс на перший провулок, який побачив; мої тонкі черевики ковзали по тонкому шару снігу, що вкривав землю. Звернувши в другий провулок, який відходив від першого, я почув, як у мене за спиною гупають його важкі чоботи.

      Я шукав, куди піти, де сховатись, а груди мені горіли від власного дихання. Але цієї частини міста я не знав. Тут не було жодних куп сміття, в які можна було б пробратися, жодних згорілих будівель, якими можна було б пролізти. Я відчув, як тоненьку підошву одного мого черевика прорізають гострі замерзлі камінці. Я змусив себе не припиняти бігу, і мою стопу пройняв лютий біль.

      Після третього повороту я опинився в глухому куті. Видершись на одну стіну до половини, я відчув, як чиясь рука хапає мою щиколотку й стягує мене на землю.

      Я вдарився головою об бруківку, і світ запаморочливо закрутився довкола мене – констебль підняв мене з землі, схопивши за один зап’ясток і за волосся.

      – А ти розумний хлопчик, еге ж? – засапано вимовив він, жарко дихаючи мені в обличчя. Від нього несло вичиненою шкірою й потом. – Ти ж уже дорослий, ти вже маєш знати, що бігти не треба.