Ялта. Ціна миру. Сергей Плохий

Мікояна, «який не відмовився від свого вірменського коріння». «Коли він починає переговори, то керується принципом “удвічі більше за півціни”, – телеграфував Гарріман у Державний департамент, – а потім потроху йде на поступки, очікуючи у процесі, що ми виснажимося». Пізніше він згадав, що радянці розлютилися, коли, прослуховуючи британське посольство в Москві, почули коментарі про свою неповноцінність. Він зазначив: «Якби вони прослуховували й нас, то знали б, що [голова американської військової місії в Москві, генерал Джон] Дін і я говорили те саме… Сталін був особливо вразливим щодо цієї теми». Як з’ясувалось, американське посольство також прослуховувалося{96}.

      Якщо британські та американські дипломати пояснювали різницю між собою та своїми радянськими в расових або культурних термінах, радянці зробили це в класових термінах. Вони розглядали американських і британських політиків та дипломатів як представників єдиної імперіалістичної групи. Для Сталіна, Молотова та Андрія Громика, молодого радянського посла у Вашингтоні, вони були насамперед класовими ворогами-капіталістами, які шукали способів перехитрити наївних і чесних представників робітничого класу. Політична культура й демократична риторика лідерів союзників були лише прикриттям їхніх кримінальних намірів. Громико коментував стиль західних дипломатів: «Вони можуть когось задушити, але робитимуть це в дитячих рукавичках, із усмішкою, майже ніжно».

      Молотову легше було мати справу з нацистським функціонером Рудольфом Гессом, якого він дражнив під час свого візиту до Берліна в листопаді 1940 р. відсутністю політичної програми нацистської партії та правил членства (більшовики офіційно опублікували та розповсюдили свою), ніж із представниками західних демократій. Радянське керівництво розрізняло американців і британців, але тільки на особистому рівні, а не на рівні ідеології чи культури. «Я знав їх усіх, капіталістів, – зауважив Молотов у бесіді зі знайомим наприкінці 1960-х рр., – але Черчилль був найсильнішим, найрозумнішим серед них».

      Сталін також вважав Черчилля найнебезпечнішим і розглядав і Черчилля, і Рузвельта як представників одного імперіалістичного табору. У бесіді з представником Югославської комуністичної партії Мілованом Джиласом напередодні вторгнення союзників до Нормандії він сказав: «Можливо, ви думаєте, що тільки тому, що ми є союзниками англійців, ми забули, ким вони є і хто такий Черчилль. Для них немає нічого солодшого, ніж обхитрити своїх союзників. Під час Першої світової війни вони постійно обманювали росіян і французів. А Черчилль? Черчилль – це той тип, який, якщо ти на нього не дивитимешся, потягне копійку з кишені. Так, копійку з вашої кишені! Заради Бога, копійку з вашої кишені! А Рузвельт? Рузвельт не такий. Він тягне свою руку тільки по більші монети. Але Черчилль? Черчилль – навіть копійку»{97}. Отож в уявленні Сталіна

96

Martin H. Folly, Churchill, Whitehall and the Soviet Union, 1940–45 (New York, 2000), 44–45; Cadogan, Diaries, 597; Harriman and Abel, Special Envoy, 385; Frank Costigliola, “‘I Had Come as a Friend’: Emotion, Culture, and Ambiguity in the Formation of the Cold War, 1943–45,” Cold War History 1, no. 1 (August 2000): 105.

97

Анатолий Громыко, Андрей Громыко. В лабиринтах Кремля (воспоминания и размышления сына) (Москва, 1997), 176; Molotov Remembers, 20, 45, 54; Milovan Djilas, Conversations with Stalin (New York, 1962), 73.