Название | Ялта. Ціна миру |
---|---|
Автор произведения | Сергей Плохий |
Жанр | Исторические приключения |
Серия | |
Издательство | Исторические приключения |
Год выпуска | 2010 |
isbn | 978-617-12-6489-2, 978-617-12-6306-2, 978-617-12-6490-8, 978-617-12-6488-5 |
Скидалося на те, що навіть зазвичай критичний Кадоґан був задоволений результатами. Він писав своїй дружині: «Ми порозумілися дуже добре, і я не думаю, що матимемо з ними якісь серйозні проблеми». Стеттініус теж був задоволений результатами перемовин і мав високу думку про своїх британських колег. Він похвалив Ідена у своїх мемуарах, зазначивши, що його «сміливий розрив з урядом Чемберлена щодо політики передвоєнного замирення та його чудовий інтелектуальний потенціал завоювали йому повагу персоналу Міністерства закордонних справ та пересічних громадян Британії». Рівень узаєморозуміння між міністерствами закордонних справ двох союзних держав був безпрецедентним. Бракувало, однак, порозуміння між їхніми керівниками{48}.
Більшу частину обмеженого часу Рузвельта, присвяченого дипломатичним консультаціям на Мальті, забрав огляд звітів Об’єднаних начальників штабів про військові дії Альянсу в Європі. Рузвельт відверто вважав координацію військових справ важливішою за дипломатичні питання. Як-не-як, координація означала підпорядкування британського військового планування американським пріоритетам. На зустрічі військового командування союзників, яку обидва провідники скликали на «Квінсі» після того як Рузвельт повернувся зі своєї екскурсії островом, президент повністю підтримав своїх командувачів у суперечці про військову стратегію Альянсу в Європі. Як і раніше, британці вимагали розпочати основний наступ проти Німеччини на їхньому відтинку Західного фронту. Вони також наполягали на потужному наступі на середземноморському театрі, на додаток до того, що відбувався в Західній Європі. Мета полягала не тільки швидше від Червоної армії досягти Берліна та Центральної Європи, а й у тому, щоб поставити на керування основними військовими операціями своїх людей.
Американці, особливо генерал Джордж Маршалл, різко виступали проти кожного з планів, вважаючи їх марним і насправді шкідливим розпорошенням військ. Зазвичай увічливий Маршалл рішуче протистояв спробам Британії обмежити повноваження Ейзенгауера, вимагав закритого засідання без стенографів із британськими колегами, де прямо розказав їм, що думає про їхні вимоги передати контроль майбутньою офензивою від генерала Ейзенгауера фельдмаршалу Монтґомері. Він також відповів на звинувачення в тому, що американці мали надто сильний вплив на Ейзенгауера, який, будучи верховним командувачем Об’єднаних збройних сил, повинен бути незалежним у своїх рішеннях. «Ну, Бруку, – сказав Маршалл серу Алану Френсісові Бруку, начальникові британського Генерального штабу, – ви навіть близько не настільки занепокоєні, наскільки американські очільники стурбовані безпосереднім тиском та впливом пана Черчилля на генерала Ейзенгауера. Президент практично ніколи не бачить генерала Ейзенгауера і ніколи – за моєю порадою – не пише
47
Eden,
48
Cadogan,