Притулок пророцтв. Дэниел Киз

ти боягузка. Я виберу час і місце, як мама. Як ти на це дивишся?

      Мовчання. Сестра зникла.

      Кроки на сходах. Алексі повертається. Рейвен змусила себе зайти до гардеробу і зачинила двері. Схлипуючи, почала вишкрябувати на руці свій десятий день.

      Боже, Алексі ж заборонив їй дряпатися. Не треба його дратувати. Рейвен поплювала на долоню і потерла свіжий шрам. Якщо питатиме, вона скаже, що забула. Або що поранилася випадково. Алексі повинен думати, що вони – одна душа. Вона має зробити так, щоб він її захотів.

      У темряві Рейвен обмацувала шрами так, ніби це був напис шрифтом Брайля. Десятий день ще не заструпився й болів дужче за інші.

      РОЗДІЛ 11

      Алексі Коста бився з американськими солдатами, слухав їхні крики, коли стинав їхні голови. Раптом вони всі перетворилися на жінок з немовлятами. Весь мокрий від поту, він сів у ліжку. Проковтнув мокротиння, що зібралося в горлі. Кляті нічні жахи! Алексі глянув на годинник: майже сьома. Рейвен, мабуть, ще спить у своїй кімнатці. Він не став будити її, коли прийшов учора ввечері, радий, що вона не спробувала втекти.

      Хтось тихо постукав у вхідні двері. Дивно. Ніхто не приходив до схованки, попередньо не зателефонувавши. Алексі вийняв з шухляди під нічним столиком свою «берету» двадцять другого калібру.

      – Хто там?

      Тиша. Тримаючи пістолет за спиною, Алексі поклав руку на клямку. У щілину над порогом просунувся складений папірець. Він шарпнув двері на себе. Маленький хлопчик, що стояв на сходах, кинувся навтьоки, та Алексі схопив його за руку.

      – Ти що тут робиш?

      – Пані дала мені десять драхм, щоб я відніс записку на цю адресу, – зарюмсав малий. – Нікого не кликати, просто просунути під двері.

      – Яка вона на вигляд?

      – Висока. Очі як вуглинки. Волосся чорне, заплетене короною. Оливкова шкіра. Десь за тридцять, але гарна.

      – Нікуди не йди, – Алексі розгорнув записку.

      ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ЗА НОМЕРОМ 210—722 09 53. ТЕРМІНОВО

      Алексі поліз до кишені і видобув звідти євро.

      – Забудь, що взагалі сюди приходив.

      Хлопчина схопив монетку і дременув униз сходами. Алексі увійшов досередини й замкнув двері. Витріщився на послання. Ніхто, крім людей із «Сімнадцятого листопада», не знав, де їхня схованка. Якби поліція їх викрила, то давно влаштувала б облаву. Алексі перевів погляд на телефон. Дзвінки можуть відстежувати. То й що, автор записки все одно знає, де він.

      Понишпоривши в шухляді письмового столу, Алексі витяг один зі своїх одноразових мобільних телефонів. Набрав номер. Чотири гудки. Він зібрався було вибити, як раптом м’який голос здушено прошепотів:

      – Рада, що ти зателефонував, Алексі.

      – Хто це?

      – Не розмовляти по телефону. Ми зустрітися.

      – Зустрітися з незнайомкою? А раптом ви хочете мене вбити?

      Хихотіння.

      – Якби я хотіла, ти вже був би мертвий. Я ж знала, куди послати хлопця.

      – Де зустрічаємося?

      – За півгодини в Плака13, біля таверни.

      А вона не дурна. Для таємної зустрічі переповнене туристами відкрите кафе – найкраще місце.

      – Як

13

Найстаріший район Афін.