Велика картина. Шон Керролл

ми не можемо вимагати від Всесвіту, щоб той угамував нашу жагу до пошуку пояснень. Допитливість – чеснота, і добре шукати відповіді на запитання «Чому?» там, де ми їх можемо знайти або коли вважаємо, що, ставлячи такі запитання, ми зможемо ліпше збагнути суть певних речей. Однак слід миритися з тим, що на деякі запитання ми не одержимо іншої відповіді, ніж «Бо так є». Ми не звикли до такого; інтуїція нас запевняє, що будь-яке явище можна пояснити наявністю певної причини. Щоб зрозуміти, чому в нас склалося таке враження, слід докладніше з’ясувати, як саме розвивався наш Всесвіт.

      6

      Наш Усесвіт

      Ніщо так не поміщає людське існування в контекст, як розмірковування про космос. Ось ви собі сидите зручно у вітальні з келихом вина й хорошою книжкою і, напевне, й гадки не маєте, що по сусідству може відбуватися дещо, безпосередньо спричинене еволюцією цілого Всесвіту. Чимало найважливіших аспектів нашого життя на Землі – уявлення про плин часу, існування причин і наслідків, спогади про минуле, свобода вибору власного майбутнього – зрештою виявляються наслідками тих умов, які склалися на момент Великого вибуху. Щоб осягнути загальну картину, нам слід помістити себе в космологічний контекст.

      Коли дивишся на нічне небо, важко не відчути трепету. В істинній темряві, далеко від всепроникних вогнів людської цивілізації, синясто-чорне тло оживає тисячами зір, жменькою планет і величним Чумацьким Шляхом, що простягся від краю до краю нашої галактики. Водночас важко збагнути істинний розмах нашого Всесвіту, дивлячись на нічне небо. Ми не відчуваємо масштабу побаченого, не маємо якихось знайомих орієнтирів, щоб судити про його розмір. Зорі схожі на планети, хоч ми й знаємо, що вони дуже різні; зорі зовсім не схожі на Сонце, хоч ми знаємо, що Сонце – зоря.

      Не дивно, що стародавні космологи, теоретизуючи про Всесвіт, вважали його віссю обертання те, що розуміли найліпше,– самих себе. Протягом тисячоліть у різних культурах вигадано кілька поетичних космологічних сюжетів, проте їхньою спільною рисою було переконання, що наш дім, Земля, якимось чином особливий. Інколи Земля була в центрі всього сущого, інколи – унизу, в основі; дуже часто вона мала особливе значення для тієї сили або Бога, що створив її. Так або інакше, було переконання, що ми важливі у вселенському контексті.

      Лише в XVII столітті Джордано Бруно, італійський філософ і містик, уперше припустив, що Сонце лише одна з багатьох зір, а Земля – одна з багатьох планет, що обертаються навколо зір. 1600 року Бруно як єретика спалили на вогнищі в Римі, попередньо зав’язавши йому ланцюгом щелепи й пробивши язика залізним шипом. Імовірно, що його космологічні міркування не стосувалися тієї єресі, яку Церква визнала найогиднішою, проте користі з того було мало.

      Сьогодні ми значно більше знаємо про масштаби Всесвіту. Бруно йшов правильним шляхом: «космічно кажучи», нема ніяких ознак того, що ми маємо хоч якесь значення.

***

      Наша сучасна