За спиною. Гаська Шиян

напинаю на себе липку тканину, запаковую волосся у тісну шапку, яка миттєво перетворює мене на гуманоїда, і присмоктую до очей окуляри. Востаннє я одягала їх, коли ми збиралися з тобою поплавати, але по дорозі забили і пішли тусити з друзями. Я так веселилася від нашої нерозважливості, що одягнула їх на себе на вулиці і з реготом впивалася реакцією перехожих. Регіт – щось таке дивне, навіть не уявляю, як мої апатичні нутрощі колись могли видавати таку реакцію. З-за дверей туалету долинають схлипи і скиглення. Жінка-яку-нічого-не-зупинить скімлить на плечі у стрункої атлетки, яка взяла над нею шефство у заплутаному світі силових і кардіо, що автоматично поширилося і на справи сердечні. «Я понимаю, молодая тёлка, приведет потрахаться…». Смаглява, ідеально виліплена антична статуя поруч лише подає їй серветки і гладить по голові – для статуї це і так багато. Щойно вона розповідала, як не їсть пасту, коли їздить відпочивати в Італію з коханцем. Такі колібрі, як вона, здається, живляться лише нектаром. Зараз вона одягне шубку авто-леді від нього. І може, вперше задумається, чи є таки у нього сім’я і чи правда його слова про давню сепарацію.

      Дівчатка-підлітки з останніми айфонами і виразними бровами – господи, тут усі з бровами, а в мене їх зроду не було, – обговорюють сварки з батьками, які дають на усе це бабло лише за умови регулярного прибирання вдома. Нашому поколінню солом’яних сиріт таке і не снилось. Наш підлітковий вік припав на відсутність світла і тепла, холод видував зі щілин усе, і тодішнє моє відчуття трагедії та виживання дуже хочеться прирівняти до солдатського, з окопів. Але зараз не можна.

      Інструкторка з плавання читає за столиком молитовник. Вона не надто наглядає за людьми в блакитній, приємно хлорованій, прозорій воді басейну, яка мерехтить у холодному сонці. На протилежній частині доріжки зблискує щетина і м’язи чоловіка, який, мов велика рибина, хапає ротом повітря. Він торкається мене під водою своєю дельфіновою шкірою і я відчуваю, як десь глибоко у суглобових сумках стегон у мене тихо роїться бажання розсувати ноги.

      Я занурююся з головою, і мене охоплює драматичне видіння, наче у цей елітний заклад влучила бомба. Один суцільний мокрий стовп, а тоді серед бризок снепшотом видно, як пролітають плавки «Waterpolo Galicia». Їхній власник щойно був єдиним, хто намагався перекричати луну, заглушену плюскотінням і гулом помп. З усієї його експресивної промови мої залиті водою і закупорені гумовою шапкою вуха вихоплювали тільки окремі фрази: «Жалко, такую страну развалили в девяносто первом! Строй был плохой, а страна хорошая!». Набряклим, як родзинки у воді, галицьким тітонькам апелювати до нього було важко. Вони шукали якісь кволі аргументи: «Хочєцца, штоби дєті нармальна жилі, нам уже позна», але більше запитували: «А-что-же-дєлать?», занурювалися по плечі, ніби ховаючись у пісок, промовляли тихо, невпевнено і з прибалтійським акцентом. Ще хвилину тому він гучно їм заперечив: «Мне вот не поздно, я бы пожил!», вистрибнув своїм сухорлявим тілом на бортик, як на трибуну,