За спиною. Гаська Шиян

Можливо тому, що самостійно регулюють швидкість та нахил бігової доріжки і мають ілюзію контролю над власною екзекуцією, від якої на спині у них через футболки проростають крила, наче у метеликів, зав’язуючись пуп’янками і розквітаючи з кристалів солі, екстрагованої з їхнього поту.

      Така моя легенда! Ясно вам всім?!

      Але ніхто не звертає на мене уваги. І не знаю, чи виголошення мого запитання вголос змінило би реакцію публіки.

      «Я-буду-буду-буду-самой-яркою-звездой» – співає на всю роздягальню жінка з обличчям щирохтивої зірки старечого порно і голим торсом, декорованим обвислими грудьми. Вона згинає руки в ліктях, наче бодібілдери на змаганнях, але у її виконанні це загрозливо і смішно водночас. На дупі у неї світліший за решту тіла трикутник від плавок. Телефон постійно пікає – розриваються вайбер і месенджер. «Господи, как ты себя любишь!» – вигукує вона через усе приміщення подрузі в мереживній білизні, яка, наче адепт секти 3D симуляцій ідеальної людини, втирає в кожну частину тіла якийсь інший крем. Але до ранкового еталонного зразка їй ще далеко. А потім огризається у відповідь на черговий сигнал телефону: «12:08! В 12 я должна уже была помыться!»

      «Ты ж такая, что будешь до последней капли крови биться!» – відповідає їй мереживна.

      «За свет 230 заплатила» – апелює бодібілдерка. І, завершивши цією реплікою їхній не надто змістовний діалог, одягає флісовий комбінезон плямистого пса з вухатим капюшоном, взуває золоті угги і вшивається, справді схожа на собаку, яка радісно біжить на прогулянку.

      Я напружую перед дзеркалом сідниці й з острахом зазираю з-за плеча на неоране поле целюліту.

      Канарка обговорює зі своєю фоторепортеркою відпочинок у Альпах. «І взагалі, здається, деяким чоловікам потрібна війна, щоб не дарувати брюліки!» – вловлюю я її життєствердну тезу.

      «Крові? Крапля? Остання? Господи, як знайти серед усього цього натхнення помити голову?» – думаю я і, нахлобучивши шапку, рухаюся до виходу через жаровню фенів, але тоді розумію, що забула ключ у дверцятах шафки. Повертаюся, йду знову і знову виходжу в зал. Мені здається, що я десь у пекельному лабіринті, який з третьої спроби таки вдається покинути.

      В холі лисий кремезний молодик із старанністю школяра поїдає з пластикового контейнера рис з родзинками і запиває білковим коктейлем. Двері відчиняються автоматично. У них заходить отець з дяком і починають всіх без розбору кропити. Хтось хреститься, хтось сахається, аж поки дівчина на рецепції не дає їм пожертву, кліпаючи своїми накладними віями, – чи то з переляку, чи то з каяття.

      На вулиці зовсім замело, таке враження, що хтось патрає небесну курку. Технічний працівник спорткомплексу у шльопанцях на босу ногу підмітає біля входу і посипає піском, мамусі пхають по снігах візки й абсолютно очевидно, що за таких умов спортзал їм не потрібен. Пияк відкопує з кучугури машину, такого ж фіолетового кольору, як його обличчя. Сподіваюся, не сяде за кермо. Повз спілку ветеранів Афганістану, біля