Казки добрих сусідів. Розумна донька. Білоруські народні казки. Народное творчество

сестрице, знаєте, братики, чи то пташка на лугу щебече, чи то дівчина співає. Та так жалібно, що аж за серце хапає.

      – Це моя наймичка, – каже відьма Барабаха. – Вона на всі витівки хитра, та тільки працювати ліниться.

      Вийшов тоді середній брат послухати, хоч відьма і не пускала його.

      Послухав він жалібну пісню Оленки, а потім ще почув, як Лиско загавкав:

      Гав, гав!

      Відьма Барабаха

      В наметі сидить,

      На чужих на братів

      Змією сичить.

      Хліб їсть, вино п’є,

      Медом запиває,

      Рідна ж сестриця

      Сльози проливає.

      Повернувся середній брат і каже старшому:

      – Піди і ти послухай.

      Пішов старший брат, а середній все на відьму Барабаху поглядає.

      Послухав старший брат пісню Оленки, послухав і що Лиско про відьму Барабаху прогавкав, і про все здогадався.

      Підбіг він тоді до Оленки, схопив її на руки і приніс в намет.

      – Ось хто, – крикнув він, – наша справжня сестра! А це – відьма Барабаха!

      Розвели тоді брати велике багаття і спалили на ньому відьму Барабаху, а попіл у чистому полі розвіяли, щоб і духу її не було. А потім згорнули шовковий намет і поїхали щасливі разом з Оленкою до батьків своїх стареньких.

* * *

      Як Андрій мудрим став

      Жив один допитливий юнак Андрій. Хотів він все знати. Куди не погляне, що не побачить, про все в людей розпитує, про все вивідує. Пливуть по небу хмари… Звідки вони взялись? І куди пливуть? Шумить за селом річка… Куди тече? Росте ліс… Хто його посадив? Чому у птахів крила, і вони вільно літають, а чому в людини немає крил?

      Люди відповідали йому, відповідали, а потім набрид усім, вони й самі не знають, як йому пояснити.

      – Ти, Андрію, хочеш бути мудрішим від усіх, – почали люди над ним сміятися. – Хіба ж все можна знати?

      Але Андрій не повірив, що всього знати не можна.

      – Піду, – каже, – до самого Сонця, воно всюди світить, все бачить, все знає. Попрошу його, воно й розповість мені про те, чого я сам не знаю.

      І пішов він шукати те місце, куди Сонце увечері на відпочинок сідає.

      Йде він, йде, дивиться – сидить біля дороги на камені чоловік і всіх запитує: «Довго мені тут сидіти?»

      І Андрій йому також не може нічого відповісти.

      Пішов він далі. Бачить – підпирає чоловік плечима тин.

      – Що це ти, чоловіче, робиш? – запитує Андрій. – Навіщо старий тин підпираєш?

      – Не знаю… Може, ти знаєш?

      – Якби я знав, то не шукав би того, хто все знає, – сказав Андрій і пішов далі.

      Пройшовши небагато, бачить – чоловік у смітті гребеться.

      – А навіщо ти, чоловіче, сміття розгрібаєш?

      – Не знаю.

      – І я не знаю, – сказав Андрій і пішов далі.

      Довго йшов, зайшов у густий ліс. Цілий день ішов лісом, а під вечір вийшов на галявину. І його раптом щось засліпило: таке сяйво йшло з галявини. Замружив він очі, бачить – неподалік хороми Сонця вогнем горять. Він увійшов у хороми, але його засліпило сяйво. Звик до світла і побачив – сидить у кріслі старенька мати Сонця.

      – Ти