Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки. Народное творчество

– погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кінець прив’язала девові до пояса.

      От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркія побачив їх, вискочив у двір та й кричить:

      – Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала мені дванадцять девів, а ведеш всього-на-всього одного!

      Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скільки могла, а тоді впала, поки її дев не побив об каміння по дорозі.

      А Нацацеркія поскладав на верблюдів усе добро, що деви надбали, та й повіз додому. Як побачила невістка стільки багатства, зраділа й пустила Нацацеркію в хату. Відтоді й живуть мирно та щасливо.

      Земля візьме своє

      Жила одна вдова, і був у неї син одинак. Росте син і бачить, що у всіх батько є, тільки він нікого не може назвати батьком.

      – Чому у всіх батько є, тільки у мене його немає? – запитав він у матері.

      Мати відповіла:

      – Помер твій батько.

      – А що таке – помер? Що він, не прийде до нас більше?

      – Він до нас не прийде, ми ж підемо туди, де він, – сказала мати, – ніхто не помине смерті.

      Юнак сказав:

      – Я нікого не просив про життя, але, якщо вже я живу, то не хочу помирати, піду знайду таке місце, де не помирають.

      Довго просила його мати не ходити, та не послухався син і пішов шукати таке місце, де не помирають. Обійшов усю землю. Куди не прийде, запитує:

      – Є тут смерть?

      – Є, – відповідають йому.

      Зажурився юнак: немає такого місця, де не помирають. Іде він якось полем, бачить – стоїть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобалися юнакові роги, запитав він оленя: – Чи не знаєш ти місця, де не помирають?

      – Такого місця немає, – сказав олень, – але поки мої роги доростуть до неба, я не помру, а доростуть – і смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зі мною, і не помреш, поки я буду жити.

      – Ні, – сказав юнак, – жити – так вічно, а померти я міг там, звідки прийшов.

      Пішов юнак далі, перейшов поле, долини, дійшов до гір, дивиться – сидить ворон на скелі, пір’я чистить, а пух у глибоке провалля кидає.

      Юнак запитав у ворона:

      – Чи не знаєш ти місця, де не помирають?

      – Ні, – сказав ворон. – Ось я буду жити, поки це провалля не наповниться моїм пухом, лиш потім помру. Залишайся зі мною, будеш жити, поки я буду жити.

      Заглянув юнак у глибоке провалля, похитав головою.

      – Ні, – сказав, – жити – так вічно, а померти я міг там, звідки прийшов.

      Пішов юнак далі, знову землю обійшов, дійшов до моря. Пройшовся берегом моря – не знає, куди далі йти. День ходить, два – нічого не видно. На третій день бачить – блищить щось удалині, підійшов ближче – палац із кришталю. Обійшов навколо – ніяких дверей немає. Довго мучився він, нарешті побачив двері, натиснув добре, відчинив. Увійшов в середину, дивиться – лежить жінка такої краси, що навіть сонце позаздрило б їй, якби її побачило. Дуже сподобалася жінка юнакові, і він їй милий. Запитав юнак:

      – Прекрасна, хочу втекти від смерті. Чи не знаєш такого місця, де не помирають?