Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

8!

      – Перепрошую, але ми щойно з поїзда… – між тим продовжив своє Дунець-старший, однак чоботар несподівано мовив, вказавши на його скалічену праву руку:

      – На фронті?

      – Так, – не надто охоче підтвердив Амос.

      – А де саме?

      – В Угорщині на Балатоні. А що?..

      – А тут на Дніпрі, на Букринському плацдармі ти часом не був?

      – Ні.

      – А я бував, – зітхнув чоботар. – Але кого не спитаю, то мало хто каже, що бував. Як-от я чи сержант Стригунець. Чи цей… Венька-десантник… жених цієї чортопхайки… Нінки, курви цієї, щоб їй…

      Чоботар замислився про щось своє. Амос уже збирався поторсати його за плече, як раптом чоловік здригнувся, потім нахилився до шухлядки у себе під ногами, видобув звідти й передав Дунцеві-старшому щітку, баночку з гуталіном і пробурмотів:

      – На, наводь марафет на свою кирзу. Тільки сам чисти, я тобі не служник. І далеко не відходь, бо мені зовсім не треба, щоб ви моє причандалля сперли.

      – Скільки з нас? – спитав батько, коли вони з Назаром надраїли чоботи.

      – А-а-а, не скільки… Аніскільки тобто, – заперечно мотнув головою чоботар, ховаючи назад своє причандалля. – Нехай це буде в пам’ять тих, хто під Букрином залишився. Мало хто там вижив, ой, мало!.. Але й у вас там, на Балатоні в Угорщині, я так подивлюся, теж кислувато було.

      – Несолодко, так… А можливо, підкажете, як нам знайти вулицю… вулицю… Як там її в біса?

      Знов розгорнувши папірець, Амос прочитав:

      – Вулицю Хо-ри-ву-ю номер один-бе?..

      – Вулиця Хорива!.. – посміхнувся чоботар. – Як її тільки не називають: і Хорива, і Хоривая, і Хорева, і Хоревая, і Хоровая. І навіть Хорьова, тьху!..

      Але далі махнув рукою з почорнілими від бруду й поламаними нігтями:

      – Ондо туди, вздовж паркану. Все вздовж і вздовж. Потім ліворуч. Не праворуч, а ліворуч. А там вже або самі підворітню знайдете, або спитаєте. Табличку б їм повісити, але ж ні! Мовляв, усі й без жодної таблички знають, де тут який будинок… Щоб їм руки повідсихали, курвам драним!..

* * *

      Поплутавши довколишніми вуличками й закутками ще хвилин десять, Дунці нарешті опинилися в невеличкому дворику, утиканому хирлявими пірамідальними топольками. Піднявшись місцями проіржавілими бляшаними східцями на другий поверх дерев’яної веранди, що по всій довжині примикала до двоповерхового цегляного будинку, постукалися в якісь двері. Оскільки ніхто не відповів, Амос обережно натиснув на ручку… й вони опинилися в довгому коридорі.

      – Ага-а-а, он воно як, – зітхнув батько, оглядаючи троє внутрішніх дверей. – Живуть, як у мурашнику… Де ж воно? Овва!..

      Знов постукалися, тепер вже в інші – внутрішні двері. Звідти пролунав невдоволений вигук:

      – Кому там нема чого робити?! Дзвонити треба, а не дербанити.

      – Скажіть, чи тут живе… – почав Дунець-старший. Однак у цю мить двері прочинилися, й на порозі постала мініатюрна жіночка середніх років, худорлява і чорнява, в розцяцькованому дрібонькими рожевими квіточками