Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко

Читать онлайн.



Скачать книгу

стовпом, чоловік лівою здоровою рукою видобув з кишені потертих штанів з витягнутими колінцями невеличкий клаптик паперу, щось на ньому прочитав, потім поклав на місце й покликав, стурбовано озираючись на всі боки:

      – Назаре, агов!.. Назаре, ти де?..

      – Та тут я, батьку, тут, – відгукнувся молодик, насилу продираючись крізь натовп, що намагався віднести його в протилежний бік.

      – Ти чого це там застряг, га?

      – Та так… – він явно застидався.

      – Чогось не бачив, чи що?

      – Та кажу ж, що так, не переймайтеся.

      Насправді Назар дуже уважно придивлявся до тролейбуса, який саме завертав на площу. І не дивно: адже в їхній рідній Ба-коті ніякого транспорту, окрім гужового, споконвіку не було (хіба що вантажівка якась час від часу заїде випадково), на автобуси і трамваї він встиг надивитися під час проходження строкової служби в армії. Натомість тролейбуси раніше бачив хіба що на газетних фотографіях, а тут – на тобі, все наживо! Бігає, немов трамвай, під електродротами, але не по рейках, а на автомобільних колесах. І сам весь такий пузатенький, гладенький… Але ж хіба вголос про таке скажеш?! Це ж столиця, а не їхнє забите село! Тут цих тролейбусів, либонь…

      – А це що у тебе таке? – раптом спитав Амос Дунець.

      – Де?..

      – Та оце… Ах ти ж!..

      Скинувши з плечей свого сидора, молодик раптом помітив, що ззаду його тканину перетинає чималенький вертикальний поріз.

      – І де це я так зачепився, що не помітив, як порвав… – почав він замислено, однак батько подивився на нього скоса і скрушно зітхнув:

      – Ох, Назарко, Назарко! Тобі ж уже двадцять чотири годи, вже і в армії відслужив, ондо в інститут поступати зібрався, а життя ти й досі геть не знаєш. Не зачепився ти ніде й нічого не порвав. Це лихі люди тобі наплічника підрізали, он воно як!

      – Лихі люди?.. – молодик розгублено кліпав очима, немовби не вірячи в саму можливість їхнього існування.

      – Так, злодії, – підтвердив батько. – Пограбувати хотіли, доки ти там ґав ловив. Нумо кажи, що у тебе було в наплічнику?

      – Та нічого такого…

      – А давай-но перевіримо.

      Опираючись натовпу й намагаючись триматися під ліхтарним стовпом, перевірили. Нібито все було на місці. Про всяк випадок перевірили також батьків сидір, з яким усе виявилося гаразд.

      – Теж мені йолопи царя небесного… Знайшли кого грабувати, щоб вам добра в житті не бачити, бісові діти!.. – лайнувся пристаркуватий Амос Дунець спересердя і звернувся до сина: – Ну що ж, давай-но запхнемо цю дірку сяк-так та й підемо собі.

      – Куди? На трамвай чи, може, на тролейбус?..

      – Перукарню шукати підемо, – не звернувши жодної уваги на хвилювання в голосі сина, мовив батько авторитетним тоном.

      – Перукарню?! А навіщо нам вона?

      – Побачиш.

      – Ну та-а-ату-у-у!..

      – Ходімо зі мною.

      Перукарню шукали мало не півгодини, розпитуючи всіх зустрічних, аж поки хтось не напоумив,