Вибрані твори. Казимир Твардовський

щось чуємо і бачимо, це переконання ґрунтується на порівнянні часу, в який відбувається зорове враження, і часу, властивого слуховому враженню. Отже, порівнюємо одне враження з іншим з огляду на час, в який вони відбуваються, і доходимо висновку, що цей час є тим самим для обох вражень. Таким чином, маємо чотири окремі психічні явища: 1) виображення барв і форми (зорове враження), 2) виображення звуку (слухове враження), 3) акт порівняння, 4) судження, що два враження є одночасними. Нам достатньо звернути увагу на перші три явища.

      Тож факт, що ми порівнюємо між собою психічні явища, якими є в нашому випадку зорове враження і слухове враження, сам цей безумовний факт дозволяє нам стверджувати з цілковитою певністю, що суб’єкт цих явищ є одиничним, що він не складається з частин; а твердження це можна довести за допомогою розмірковування, проти якого не можна висунути жодного заперечення. Адже якщо припустимо, що суб’єкт складається з частин, і кожне явище помістимо в одній частині, тоді порівняння явищ взагалі стає неможливим. Цю важливу істину можна сформулювати так. Психічне явище, позначене числом (1), нехай міститься в частині А суб’єкта, явище, позначене числом (2), нехай перебуває в частині В суб’єкта. Тож, де помістити явище, позначене числом (3), сам акт порівняння? Якщо ми його помістимо в частині А, йому буде доступним лише явище (1), тобто зорове враження; однак йому не буде доступним явище (2), з яким явище (1) слід порівняти. А якщо ми його помістимо в частині В суб’єкта, йому буде доступним лише явище (2), слухове враження, без явища (1), тож для необхідного порівняння знову забракне другого явища. Залишаються ще дві можливості: можна помістити явище (3), порівняння, або в обох частинах, А і В, або в якійсь третій частині С. У першому випадку знову ж таки не можна було б здійснити порівняння, бо кожне з цих необхідних порівнянь було б здійснене лише щодо одного враження; однак, щоб мати змогу порівнювати, треба два предмети. Але й у другому випадку не можна здійснити порівняння, бо належачи до іншої частини суб’єкта, аніж ті враження, які слід порівняти, воно не може нічого про ці враження знати. Якби хтось мав ще якісь сумніви щодо цього, то нехай поміркує про таке: розділяючи на три частини суб’єкта явища, які треба порівняти між собою, і саме явище порівняння, ми маємо справу з трьома частковими суб’єктами, з яких частина А бачить, частина В чує, частина С порівнює те, що бачить А, з тим, що чує частина В, чого, однак, частина С ані не бачить, ані не чує. Тож С, не бачачи жодної барви, яку бачить лише А, і не чуючи жодного звуку, який чує лише В, має на основі власного, внутрішнього досвіду сказати, чи враження барви та враження звуку є одночасними. З таким самим правом можна було б вимагати від будь-кого, аби він за допомогою внутрішнього досвіду порівнював між собою думки двох осіб, між якими сидить. Аби порівняння могло дати результат, необхідно, аби та ж сама частина суб’єкта, яка має порівнювати, містила також явища, які треба порівняти між собою. С лише тоді вдасться порівняти якесь слухове враження із зоровим враженням, якщо само С отримує