Загублений світ. Артур Конан Дойл

клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.

      – Отримали? – крикнув він, ледве переводячи дух.

      – Хуліган! – відповів я і насилу піднявся із землі.

      Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.

      – Що це означає? Як вам не соромно! – сказав він.

      Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.

      – Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – поясніть, що це означає.

      – Він сам на мене напав, – сказав я.

      – Ви справді першим напали? – перепитав поліціянт.

      Професор тільки засопів у відповідь.

      – І це не перший випадок, – зауважив полісмен, строго хитаючи головою. – У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?

      Я раптом змінив гнів на милість:

      – Ні, не висуваю.

      – Це чому ж? – поцікавився поліціянт.

      – Тут є й частка моєї провини. Я сам на таке напросився. Він мене чесно застерігав.

      Полісмен затраснув нотатник.

      – Щоб ці неподобства більше не повторювалися, – сказав він. – Ну, годі! Розходіться! Розходіться!

      Це стосувалося хлопчика з крамниці м’ясива, покоївки і двох-трьох зівак, котрі вже встигли зібратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, і в його очах промайнула сміхотлива іскра.

      – Заходьте! – сказав він. – Наша розмова ще не скінчилася.

      Хоча ці слова прозвучали зловісно, але я таки пішов за ним до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.

      Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!

      Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.

      – Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!

      – Ось він тут, живий і неушкоджений!

      Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.

      – Даруйте, я вас не бачила.

      – Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.

      – Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже,