Загублений світ. Артур Конан Дойл

по кімнаті:

      – Гм! Гм! А що таке?

      – Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в моїх силах, і привезу вам цікавий матеріал.

      – А яке доручення маєте на увазі, пане Мелоун?

      – Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами та небезпеками. Я не зраджу сподівань, сер. І чим важче мені буде, тим краще.

      – Ви, здається, не проти попрощатися з життям?

      – Ні, просто не хочу, щоб воно минуло даремно, сер.

      – Любий мій пане Мелоун, ви вже занадто… занадто перейнялися. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів перестали себе виправдовувати. І, в будь-якому разі, такі доручення даються репортеру з ім’ям, котрий уже завоював довіру публіки. Білі плями на мапі давно заповнені, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Втім, стривайте, – додав він і раптом усміхнувся. – До речі, про білі плями. А що, коли ми розвінчаємо одного шарлатана, сучасного Мюнхґаузена, і підіймемо його на кпини? Чому б вам не викрити його брехню? Це буде непогано. Погоджуєтеся?

      – Що завгодно, куди завгодно – я готовий на все!

      МакАрдл занурився в роздуми.

      – Є один чоловік… – озвався він нарешті. – Тільки не знаю, чи вдасться вам налагодити з ним стосунки або хоча б домогтися інтерв’ю. Втім, у вас, здається, є дар викликати прихильність людей до себе. Не збагну, в чому тут суть, – чи ви такий уже симпатичний юнак, чи це тваринний магнетизм, чи ваша життєрадісність, але я на собі це відчув.

      – Ви дуже добрі до мене, сер.

      – Так от, чому б вам не спробувати щастя з професором Челленджером? Він живе в Енмор-парку.

      Мушу зізнатися, що був дещо спантеличений такою пропозицією.

      – Челленджер? Знаменитий зоолог професор Челленджер? Це не той, котрий проломив голову Бланделлу з «Телеграфу»?

      Редактор відділу новин похмуро всміхнувся:

      – Що, не до шмиги? Ви ж були готові на будь-який подвиг!

      – Ні, чому ж? У нашій справі всіляке буває, сер, – відповів я.

      – Саме так. Утім, не думаю, щоб він завжди перебував у такому лютому настрої. Бланделл, вочевидь, потрапив під гарячу руку або не так із ним обійшовся. Сподіваюся, що вам пощастить більше. Сподіваюся також на властивий вам такт. Це якраз ви вмієте, а газета охоче помістить такий матеріал.

      – Я зовсім нічого не знаю про цього Челленджера. Пригадую лише його ім’я в зв’язку із судовим процесом про побиття Бланделла, – розгубився я.

      – Якусь інформацію я маю, пане Мелоун. Свого часу й я цікавився цим індивідом. – Редактор витягнув із шухляди аркуш паперу. – Ось коротка довідка: «Челленджер Джордж Едвард. Народився в шотландському Ларґсі 1863 року. Освіта: середня школа в Ларґсі, Единбурзький університет. 1892-го – асистент у Британському музеї. З 1893 року – помічник хранителя Музею порівняльної антропології. Того ж року покинув цю посаду, обмінявшись їдкими листами з директором музею. Удостоєний медалі за наукові досягнення в галузі зоології. Член іноземних товариств». Ну, тут поданий