Безодня Маракота. Артур Конан Дойл

зловживай міцним, Джиммі, – щиро радить він.

      – Не турбуйтеся, пане, – Джиммі ховає чек у шкіряний кисет, і не минає години, як він уже неквапливо їде на довгоногій своїй шкапині до міста, до якого сто з гаком миль.

      Упродовж дня він має оминути шість або вісім зі згаданих уже придорожніх шинків, але з власного досвіду знає, що порушувати тривале утримання від міцних напоїв не можна в жодному разі, позаяк алкоголь, від якого він добряче вже відвик, негайно справить нищівний вплив на його розум. Джиммі розважливо хитає головою, зважуючи, що ні за жодні скарби не візьме до писка й краплі міцного, доки не вирішить усі свої справи в місті. Єдиний для нього спосіб реально здійснити своє рішення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за півмилі стоїть перша придорожня корчма, Джиммі пускає свого коня лісовою стежкою, що оминає небезпечне місце.

      Озброєний рішучістю дотримати дану собі обітницю, він їде вузькою стежиною й уже подумки вітає себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помічає засмаглого чорнобородого чоловіка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто інший, як корчмар, котрий здалеку помітив обхідний маневр пастуха і встиг навпрошки крізь зарості вийти до стежки, щоб перехопити потенційного клієнта.

      – Привіт, Джиммі! – гукає він вершнику, котрий порівнявся з ним.

      – Вітаю, друже, вітаю!

      – Далеко прямуєш?

      – До міста, – відповідає сповнений гідності Джиммі.

      – Невже? Ну що ж, бажаю тобі там повеселитися, як слід. Може, зайдімо до мене перехилити скляночку за удачу?

      – Ні, – каже Джиммі, – я не хочу пити.

      – Одну скляночку.

      – Кажу, що не хочу, – сердито огризається пастух.

      – Гаразд, не треба сердитись! Мені загалом байдуже, хочеш ти пити чи ні. Бувай здоровий.

      – І тобі всіляких гараздів, – прощається Джиммі, але не встигає від’їхати і на двадцять кроків, як чує поклик шинкаря, котрий спонукає його зупинитися.

      – Послухай, Джиммі, – каже корчмар, застаючи мандрівника зненацька. – Буду тобі дуже зобов’язаний, якщо виконаєш у місті одне моє прохання.

      – Яке саме?

      – Мені треба, Джиммі, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довірити його першому-ліпшому. Тебе я знаю, й, якщо візьмешся доправити його, мені просто камінь із серця звалиться.

      – Давай листа, – лаконічно погоджується Джиммі.

      – Не маю його при собі, залишився у хаті. Ходімо зі мною. Це зовсім близько, чверті милі навіть не буде.

      Джиммі неохоче погоджується. Коли вони досягають хижі-розвалюхи, шинкар запрошує пастуха спішитися та зайти досередини.

      – Давай сюди листа, – наполягає Джиммі.

      – Розумієш, я його ще не до кінця дописав, але миттю закінчу, а ти наразі присядь на хвильку.

      Так пастуха заманили в пастку. Нарешті лист готовий і вручений.

      – Ну, а тепер, Джиммі, – каже корчмар, – хильни на коня моїм коштом.

      – Жодної краплі, – відпирається Джиммі.

      – То