Країна імли. Артур Конан Дойл

мене це, мабуть, виразилося в оповідці про буйвола, – зронив лорд Джон.

      – А у мене – про футбольний матч.

      – Ви, мабуть, маєте рацію, Челленджере, – спокійно зауважив Саммерлі. – Змушений погодитися, що моє покликання – швидше критикувати, ніж констатувати, і що мене не так легко схилити на бік нових поглядів, особливо коли вони такі ж нереальні та фантастичні, як у цьому випадку. Однак, обміркувавши як слід ранкові події та згадуючи безглузду поведінку моїх супутників, я готовий повірити, що в цьому винна якась тонізуюча отрута.

      Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.

      – Ми робимо успіхи, – втішився він. – Ми справді робимо успіхи!

      – А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлі, – скажіть, якої ви думки про теперішній стан речей?

      – Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кілька слів.

      Він сів на свій письмовий стіл і, звісивши вниз свої короткі товсті ніжки, захитав ними.

      – Ми стали свідками страшної катастрофи. На мою думку, настав кінець світу.

      Кінець світу! Ми мимоволі звернули погляди в бік великого арочного вікна та побачили чарівний ландшафт річки, квітучу долину, що широко розкинулася, гарні вілли, затишні селянські будиночки та спортсменів на майданчиках для гольфу. Кінець світу! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальність, що воно означає не лише цілком невизначений у часі момент, а навпаки – теперішній, наше сьогодення, – це була нищівна, відчайдушна думка. Нас усіх немов паралізувало, і ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.

      Його надзвичайно визначна особистість і зовнішність додали його словам такої ваги, що ми на цей час забули всю його свавільність і дивакуватість, а він у своїй величі, здавалося, стоїть осторонь від звичайних смертних. Потім повернулося (принаймні, мені так здалося) втішне враження, що двічі з того часу, як ми увійшли до кімнати, він корчився від сміху. Я подумав уже, що навіть у психічного розладу мають бути межі. Катастрофа не могла бути настільки грізною та такою близькою.

      – Уявіть собі виноград, – сказав професор, – укритий мікроскопічними шкідливими бацилами. Й ось садівник кропить його дезінфікуючим засобом. Можливо, він хоче очистити виноград. А, може, йому потрібне місце для нової, менш шкідливої бацили. Як би там не було, він занурює фрукти в отруту – і бацили зникають. Доля так само поводиться із Сонячною системою, і незабаром бацила-людина, маленька смертна комаха, яка звивається та корчиться на поверхні земної кори, буде видалена з буття за допомогою стерилізації.

      Знову все стихло. Раптом пронизливо задзеленчав телефон.

      – Одна з наших бацил пищить про допомогу, – всміхнувся він понуро. – Вони починають тямити, що продовження їхнього існування не є однією з головних умов буття Всесвіту.

      Вчений вийшов із кімнати на кілька хвилин. Пригадую, що за час його відсутності ніхто не промовив жодного слова.

      – Керівник