Країна імли. Артур Конан Дойл

відказав Саммерлі, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це мені видається безперечним пережитком кам’яного віку, а, може, ще й більше віддаленої ери. Я особисто належу до двадцятого століття і хотів би померти як справді культурна людина. Я не зміг би сказати, що боюся смерті більше за вас усіх, тому що жити мені в будь-якому разі залишається недовго. Але я не в змозі спокійно сидіти і чекати її без спроб до опору, як баран чекає на різника. Вочевидь, ви знаєте, Челленджере, що порятунку немає?

      – Порятунку немає, – підтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кілька годин і безпосередньо спостерігати розвиток цієї величної трагедії, перш ніж ми самі станемо її жертвами. Це, мабуть, мені до снаги. Я вдався до певних запобіжних заходів.

      – Кисень?

      – Саме так. Кисень.

      – Але як допоможе нам кисень, коли отруєний весь ефір? Між киснем і ефіром так само мало спільного, як, скажімо, між цеглою й якимось газом. Це зовсім різні речовини. Одне ж не може впливати на інше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!

      – Мій милий Саммерлі, на цю ефірну отруту, без сумніву, впливають елементи матерії. Ми бачимо це за характером і розподілом її дії. Апріорі ми, звісно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немає сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подібний до кисню, що підвищує життєздатність і опірність організму, здатен послабити дію отрути, настільки влучно названої вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильність своїх припущень.

      – Ну, знаєте, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо і почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я від цього відмовляюся.

      – У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – і маєте бути вдячні за цю ідею головним чином моїй дружині, – щоб її кімната стала за можливості повітронепроникною. За допомогою грубих ковдр і лакованого паперу…

      – О, небо, Челленджере, чи не вважаєте ж ви можливим відгородитися від ефіру лакованим папером?

      – Вчений друже мій, ви дали маху. Адже не проникненню ефіру, а зникненню кисню мають на меті завадити ці запобіжні заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свідомості, поки повітря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, ніж нічого.

      – Чи надовго нам його вистачить?

      – Цього не можу сказати. Ми не відкрутимо балонів, поки повітря не стане нестерпним. А потім почнемо випускати газ у міру потреби. Можливо, доля нам подарує кілька зайвих годин, а може, навіть днів, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий світ. Таким робом віддалимо власну кончину, наскільки зможемо, і наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох ніби опинимося ар’єргардом людства на шляху в невідоме. Але чи не будете ви ласкаві трохи допомогти мені впоратися з балонами? Повітря стає ніби трохи спертим.

      Розділ 3. Занурення

      Покій, якому призначалося стати ареною цієї незабутньої