Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт

нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.

      Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити слабкі проблиски світла, і мені здалося, що я навіть смутно чую приглушені голоси, що долинають ізсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинґгон-стрит, я виявив кілька розчахнутих навстіж дверей і прошмигнув у перші із наміром таким чином вибратися назовні. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кінця, то виявив, що двері, які виходять на вулицю, забиті наглухо. Тоді я вирішив перевірити наступну будівлю і став продиратися назад у бік внутрішнього дворика, але, ледь дійшовши до порога, закляк на місці.

      У цю саму мить із розчахнутих дверей «Джілмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнівних на вигляд істот – у темряві гойдалися запалені ліхтарі, а повітря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нічого навіть приблизно схожого на англійську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерішуче, і, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собі, куди я міг подітися. І все ж мене знову охопив справжнісінький жах при вигляді цих практично нерозпізнаних в деталях вкрай відразливих істот, але однаково зсутулених, які човгали ногами. Найгірше було те, що в одному з них я упізнав постать, одягнену в уже знайомі мені дивні шати і з тіарою на голові…

      Коли натовп став розтікатися по внутрішньому дворику, я відчув новий напад страху. А раптом мені так і не вдасться знайти в цій будівлі вихід на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерігатися, щоб від усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулиці, я відчинив двері до холу і зайшов до порожньої кімнати, віконні прорізи якої були затулені віконницями, хоча рам на самих вікнах не було. У лічені секунди я вибрався назовні, після чого ретельно й обережно повернув стулки в попереднє положення.

      Отже, я опинився на Вашинґгон-стрит і першої миті не побачив на ній якоїсь живої душі і жодного вогника, якщо не брати до уваги диска місяця, що білів над головою. Водночас я явно розрізняв хрипкі голоси, які долинали з кількох боків, відлуння кроків і якесь дивне ляскання, що аж ніяк не було схоже на людські кроки. Мені не можна було втрачати навіть секунди. Я чітко уявляв собі напрямок подальшого просування і дуже зрадів, що ліхтарі на стовпах не світилися (а це доволі часто спостерігалося ночами в небагатих провінційних містечках). Деякі звуки долинали звідкілясь із півдня, хоча я мав твердий намір просуватися саме в цьому напрямку.