Епоха невинності. Едіт Вортон

вразливою, як і моральні засади, міська знать навіть не думала цуратися дому цього пана. Вже майже два десятиліття поспіль люди промовляли фразу «ми збираємося до Бофортів» таким буденним тоном, ніби сповіщали про наміри навідати місіс Менсон Мінґотт. До того ж, ці слова лоскотали в роті, збуджуючи приємне передчуття: адже там, на столі, на гостей чекали не злиденне частування із розігрітих крокетів та дешевого шампанського, а смажена по-пекінськи качка й вишукані французькі вина.

      Місіс Бофорт, як зазвичай, з’явилася у своїй ложі перед виконанням «арії з коштовностями». Коли ж наприкінці третього акту вона підвелася, накинула на свої точені плечі елегантне манто і зникла, увесь Нью-Йорк знав: це означає, що бал почнеться за півгодини.

      Ньюйоркці пишалися будинком містера Бофорта. Вони гордо показувати його іноземцям, особливо в день щорічного балу. Бофорти одні з перших стали власниками червоного оксамитового килима, який на східцях коло під’їзду розстилали їхні власні лакеї, а не взяті напрокат разом з бальними стільцями й вечерею з ресторану. Бофорти також започаткували правило для дам: знімати манто в холі, а не перти їх нагору, до спальні господині, як було заведено за старих часів, де дамам ще й доводилося штовхатись у тисняві, причепурюючись і накручуючи локони щипцями, розпеченими на газовому пальнику. Дехто божився, що на власні вуха чув, як Бофорт, мовляв, казав дружині, що всі її подруги мають покоївок, і подбати про зачіски своїх хазяйок перед від’їздом з дому – це їхній клопіт.

      Особняк було сплановано так чудово, що гості тут не мали потреби протовплюватися тісним коридором до бальної зали. Вони поважно ступали, проходячи анфіладою веселкових віталень – кольору морської хвилі, стиглої малини та ясного жовтцевого цвіту. Запрошені вже здалеку могли бачити тремтячі відблиски свічок на лискучому паркеті, а в глибині оранжереї, де темне листя камелій спліталося з розкішною зеленню деревоподібних папоротей, їх так і вабили до себе затишні куточки – з чорними та золотавими бамбуковими кріслами.

      Ньюланд Арчер своїм звичаєм трохи спізнився і прибув невдовзі після того, як бал уже почався. Скинувши пальто на руки лакеям, одягненим у шовкові панчохи (ще одна забаганка містера Бофорта), він зазирнув до бібліотеки. Приміщення мало розкішне оздоблення з тисненої іспанської шкіри й обставлене меблями у стилі «буль», інкрустованими малахітом. У бібліотеці, неквапом натягуючи бальні рукавички, перемовлялися кілька чоловіків. Потім Ньюланд Арчер присусідився до гурту гостей, яких місіс Бофорт зустрічала на порозі малинової вітальні.

      Арчер нервувався. Сьогодні він не повернувся до клубу по закінченні вистави (як зазвичай робили молоді гульвіси), а пройшовся неквапом вулицею – аж до кінця П’ятої авеню, адже вечір був чудовий, і вже по тому рушив до особняка Бофортів. Молодий чоловік боявся, що Мінґотти можуть піти ще далі – адже старій місіс Мінґотт зовсім не важко наказати їм, щоб і на бал доправили графиню Оленську…

      Зважаючи