Епоха невинності. Едіт Вортон

не так, дорогий містере Арчер? – і помахала своєю крихітною ручкою з гострими нігтиками і товстими складками жиру, що охоплювали зап’ястки, мов браслети зі слонової кістки. – З моєї руки якось робив зліпок один відомий скульптор у Римі. Вам також варто було б замовити в нього зліпок руки Мей, я впевнена, він з цим чудово впорається, цей Фарріджані. У Мей руки великі – від сучасного спорту суглоби розростаються вшир, але шкіра чудова – гладенька, біла… – І раптом спитала, гостро глянувши в обличчя Арчера і миттєво змінивши тему розмови: – То коли ж у нас весілля?

      – Н-ну… – невпевнено почала місіс Велланд, а молодий чоловік, усміхнувшись нареченій, тим часом відказав:

      – Якнайшвидше, а надто якщо ви підтримаєте мене в цьому, місіс Мінґотт.

      – Мамо, їм потрібен час, щоб… краще пізнати одне одного, – зауважила місіс Велланд, з усієї сили вдаючи належний у подібних випадках сумнів.

      Стара матрона відразу ж обурилася:

      – Пізнати одне одного? Що за нісенітниця! У Нью-Йорку і так усі знають одне одного, тож дозволь молодому чоловікові чинити на власний розсуд, не чекай, доки шампанське видихається. Нехай одружаться до початку Великого посту, бо щоразу взимку я чекаю, що мене от-от звалить пневмонія, а так хотілося б улаштувати весільний сніданок!

      А далі вияви радості, зачудування і вдячності поступово перевели розмову в приємне напівжартівливе русло, аж раптом двері відчинилися і до кімнати увійшла графиня Оленська в хутряній накидці та капелюшку, а слідом за нею несподівано з’явився Джуліус Бофорт.

      Поки кузини радісно вітали одна одну, місіс Мінґотт простягла банкірові маленьку білу руку, що колись була за модель для великого скульптора, і вигукнула:

      – О! Бофорт! Якої надзвичайної честі ми удостоїлися!

      У неї була дивна манера звертатися до чоловіків на прізвище – очевидно, закордонна.

      – Дякую. Я й сам не проти того, щоб бувати тут частіше, – недбалим тоном, самовпевнено відказав гість. – Але ж справи – вони вічно стають на заваді… А нині зустрів графиню Еллен на Медісон-сквер, і вона люб’язно дозволила мені стати її супутником аж до вашого будинку.

      – Сподіваюся, тепер, коли Еллен повернулася, в домі стане веселіше! – вигукнула місіс Мінґотт, як завжди неперевершена у своїй безпосередності, чи то пак – безцеремонності. – Сідайте, сідайте, Бофорте, – припрошувала вона. – Присуньте ближче це жовте крісло і, якщо вже ви тут, то потіште мене свіжими плітками. Подейкують, ніби бал був чудовий, і, здається, цього разу ви запросили на нього місіс Лемюел Стразерс? Я теж не від того, щоб побачити цю особу…

      Захопившись розмовою, вона вже геть забула про родичів, які пішли до холу. Супроводжувати гостей узялася Еллен Оленська.

      Стара місіс Мінґотт завжди захоплювалася Джуліусом Бофортом – їх зближувало легке презирство, з яким вони обоє ставилися до світських умовностей. І зараз їй кортіло якомога швидше дізнатися, що змусило Бофорта уперше за довгий