Дім на березі озера. Мері Ловсон

часто розповідав про неї історії, куди частіше, ніж про свою матір, і більшість із них ілюстрували якийсь моральний принцип. На жаль, він не був аж такий талановитий оповідач, і його оповідки мали довшу мораль, ніж саму історію. Була одна про протестантів і католиків, наприклад, про тертя між ними в одній громаді, що призвело до бійок між ворожими ватагами хлопців. Але сили були нерівні – протестанти переважали католиків, отож прабабця постановила, що її сини мають битися «на боці противника», щоб зрівняти шанси. Гра має бути чесна – ось що ми мали взяти з цієї казки. У ній не було ні батальної сцени, ні крові й слави, тільки повчання: грати по-чесному.

      А ще фігурувала знаменита прабабусина відданість освіті. Від таких оповідок у Люка склянів погляд. Усі чотирнадцятеро її дітей закінчили початкову школу, що було майже нечувано в ті часи. Домашня робота вважалась важливішою за допомогу по господарству, дарма що кожен кусень хліба треба було виростити своїми руками. Освіта була її мрією понад мріями, пристрастю такою сильною, що скидалась на хворобу, і ця хвороба заразила не тільки її власних дітей, а й покоління ще не народжених Моррісонів.

      Батько говорив про неї так, ніби вона була зразком досконалості; неупереджена, добра й мудра як Соломон – такий опис мені було трохи складно співвіднести з її фотографією. На фотографіях вона подібна до звичайної козир-жінки. З одного погляду на неї зрозуміло, чому немає історій про те, як її діти погано поводилися.

      А де був її чоловік, наш прапрадід, при цьому всьому? Десь у полі, певно. Хтось же мав там бути.

      Але всі ми знали, що вона була жінка видатна; цього не могло приховати навіть батькове невміння гарно розповідати. Пам’ятаю, як одного разу Метт запитав, які ще книжки, окрім, звісно, Біблії, вона ставила на ту свою підставку. Йому було цікаво, чи читала вона романи: може, Чарлза Діккенса або Джейн Остін. Але батько відповів – ні. Романи її не цікавили, навіть популярні. Їй не хотілося «втекти» від світу, їй хотілося його пізнати. Вона мала книжки з геології, про рослини, про Сонячну систему; була в неї одна, що називалася «Відблиски створення світу», над якою, як батько пам’ятав, прабабуся цокала язиком і хитала головою – в ній ішлося про геологічне формування планети. Книжка була ще додарвіністська, але, як і його вчення, не повністю відповідала Біблії. Це символізувало силу її поваги до знань, казав наш батько, і хоч це її й непокоїло, та вона не забороняла дітям і внукам читати тієї книжки.

      Багато з описаного в книжках було, скоріше за все, поза її розумінням – вона жодного дня не ходила до школи, але все одно прабабуся їх читала і прагнула осягнути. Мене це вражало, навіть малою. Та й тепер мені це здається зворушливим. Той голод до знань, те поривання за такої виснажливої праці – все це видається мені гідним захоплення й водночас сумним. Прабабуся була від природи схильна до науки, там і тоді, коли про таке й не чули.

      Та вона досягла успіху у свій спосіб. Я й не сумніваюся, що наш батько був для неї як зіниця ока, бо саме в ньому вона нарешті побачила можливість здійснення своєї