Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

ти, можливо, пошкодуєш, що спитав, – сказав він Стіву. – Я вшиваюся.

      – Вшива… – він дочув нахмуреність у голосі Стіва. – Здається мені, я тебе не вловлюю, Річе.

      – Я мушу взути свої бугі-черевички88. Я від’їжджаю.

      – Що ти маєш на увазі під «від’їжджаю»? Згідно з графіком, який я маю зараз перед собою, ти завтра в ефірі з другої дня до шостої вечора… точно так, як завжди. І зокрема, у тебе інтерв’ю в студії з Кларенсом Клемонсом о четвертій. Ти знаєш Кларенса Клемонса89, Річе? Той, що про нього можна сказати «нумо, подуй, Велетню»90.

      – Так само як зі мною, Клемонс може поговорити з Майком О’Харою.

      – Клемонс не бажає говорити з Майком, Річе. Клемонс не бажає говорити з Боббі Расселом. Він не бажає говорити зі мною. Клемонс великий фанат Бафорда Слинь-Поцілуя та Ваєта, вбивці-пакувальника. Він бажає говорити з тобою, друже мій. А я не зацікавлений у тому, щоб роздратований двохсотп’ятдесятифунтовий саксофоніст, якого колись було ледь не запросили до професійної футбольної команди, почав оскаженіло гасати по моїй студії.

      – Я не пригадую, щоб він бодай колись скаженів, – сказав Річ. – Тобто ми зараз балакаємо про Кларенса Клемонса, а не про Кіфа Муна91.

      У телефоні запала тиша. Річ терпляче чекав.

      – Ти ж це несерйозно, правда? – нарешті запитав Стів. Тон у нього був жалібний. – Я маю на увазі, якщо тільки в тебе мати не померла щойно, чи тобі треба видаляти пухлину з мозку, чи щось інше подібне… таке називається підсиранням.

      – Я мушу їхати, Стіве.

      – То в тебе дійсно захворіла мати? Чи вона, боронь Боже, померла?

      – Вона померла десять років тому.

      – У тебе виявили пухлину в мозку?

      – Навіть поліпа нема в прямій кишці.

      – Це не смішно, Річе.

      – Так.

      – Ти поводишся, мов якийсь сучий аматор, і мені це не подобається.

      – Мені це також не подобається, але я мушу їхати.

      – Куди? Навіщо? У чому справа? Поясни мені, Річе!

      – Дехто мені зателефонував. Дехто, кого я знав багато років тому. В іншому місці. Там колись відбувалося дещо. Я обіцяв. Ми всі пообіцяли, що повернемося туди, якщо те дещо почне відбуватися знову. І, я гадаю, воно почалося.

      – Про яке це «дещо» ми говоримо, Річе?

      – Мені б не хотілося про це розводитись. «А ще ти вважатимеш, що я сказився, якщо я розповім тобі правду: я не пам’ятаю».

      – Коли ти дав ту знамениту обіцянку?

      – Доволі давно. Влітку 1958 року.

      Знов залягла довга пауза, і він зрозумів, що Стів Ковел намагається вирішити, чи Річ Диски Тозіер, він же Бафорд Слинь-Поцілуй, він же Ваєт-убивця-пакувальник тощо, тощо, його розігрує чи в нього трапився якогось роду розумовий розлад.

      – Ти ж тоді мусив бути ще дитиною, – промовив Стів безживно.

      – Виповнилося одинадцять. Дванадцятий минало.

      Чергова довга пауза. Річ терпляче чекав.

      – Гаразд, – промовив Стів. – Я пересуну

88

Алюзія на пісню «Boogie Shoes» (1975) диско-фанк-гурту «KC and the Sunshine Band» (1973—1985).

89

Clarence Clemons, Jr. (1942—2011) – харизматичний чорношкірий музикант, під два метри зростом, постійний саксофоніст у гурті Брюса Спрінгстіна «E Street Band»; виступав також з іншими зірками і записав кілька сольних альбомів.

90

Алюзія на псевдорелігійний гімн до вісника Божого, архангела Гавриїла «Blow, Gabriel, Blow», написаний одним з фундаторів американської поп-музики Колом Портером (1891—1964) для його знаменитого мюзиклу «Все годиться» («Anything Goes», 1934).

91

Keith Moon (1946—1978) – барабанщик британського рок-гурту «The Who», уславлений унікальним стилем гри й, крім того, деструктивною поведінкою: тотальне руйнування барабанів під кінець концерту, викидання телевізорів з вікна, вибухові пакети, прив’язані до дверних ручок чужих готельних номерів тощо.