Хіпі. Пауло Коэльо

тому, що, як і Пауло, вірила, що навіть існувала залоза проміж очей, називана шишкоподібною, чиє справжнє призначення ще не розкрили вчені. Тож третє око існувало – хоча й не в тій формі, як його описав Лобсанґ Сиріл Рампа Госкін.

      На третій ранок кохана захотіла повернутися додому й вирішила також – не лишивши найменшого місця для сумнівів, – що Пауло повинен її супроводжувати. Не попрощавшись і не озирнувшись, вони вирушили до схід сонця й два дні спускалися східним схилом гірського пасма в автобусі, набитім людьми, свійськими тваринами, їжею, ремісницькими виробами. Пауло цим скористався, щоб купити барвисту сумку, яку міг скласти й сховати у свій заплічник. Він також постановив ніколи знов не вирушати в автобусну подорож тривалістю більше одного дня.

      З Ліми вони автостопом рушили на Сантьяго-де-Чилі – світ був тоді спокійним, автомобілі зупинялися, але відчувався певний острах до того, як парочка була вдягнена. Там, прокинувшись бадьорими, попрохали когось намалювати мапу, як перетнути гори у зворотному напрямку тунелем, що з’єднував країну з Аргентиною. Рушили в бік Бразилії – знов автостопом, тому що кохана сказала, мовляв, гроші, які ще в неї лишалися, могли придатися в якійсь медичній потребі, – завжди така обачна, завжди старша, завжди зі своїм практичним комуністичним вихованням, що ніколи не дозволяло їй повністю розслабитися.

      Уже в Бразилії, у штаті, де більшість одержувачів паспорта – блондини з блакитними очима, вони вирішили зробити ще одну зупинку на пропозицію коханки.

      – Їдьмо подивитися Вілу-Велю17. Кажуть, що це фантастична місцина.

      Вони не здогадувалися про кошмар.

      Не передчували пекла.

      Не були готові до того, що на них чекало.

      Спершу вони проїхали по різних фантастичних унікальних місцях, де щось уже пророчило, що в майбутньому ті будуть зруйновані ордами туристів, котрі мали на думці самі лише закупи та порівняння з принадами власного дому. Але манера, у якій кохана це сказала, не лишала місця для сумнівів: наприкінці фрази не стояв знак питання, це просто був спосіб поставити до відома.

      Їдьмо подивитися Вілу-Велю, звичайно. Фантастичне місце. Геологічна пам’ятка з неймовірними природними скульптурами, висіченими вітром, які префектура найближчого міста намагалася за всяку ціну популяризувати, витрачаючи на це купу грошей. Усі знали, що Віла-Веля існує, однак деякі найнеобачніші потрапляли на пляж в одному найближчому до Ріо-де-Жанейро штаті, а інші визнавали, що воно цікаво, але дуже стомливо – їхати аж туди, де вона розташовувалася насправді.

      Пауло з його коханкою виявилися єдиними відвідувачами місцини й були вражені тим, як природі вдається створити келихи, черепах, верблюдів, чи, краще сказати, тим, як же ми вміємо все узагальнювати, навіть коли отой верблюд насправді здавався гранатом коханці та апельсином – йому. Зрештою, на противагу побаченому в Тіауанако, оці скульптури з пісковику надавалися до будь-якого тлумачення.

      Звідти знов автостопом вони гайнули до найближчого міста. Кохана, знаючи, що вже невдовзі

17

Природний парк Віла-Веля в штаті Парана на півдні країни.