Хіпі. Пауло Коэльо

«До кінця завтрашнього дня» звучало непевно – це міг бути й день сьогоднішній. Але все ж вона знала, що тепер на когось очікувала.

      Вона повернулася на своє місце на Дамі, розгорнула книжку, яку читала і яку мало хто знав – що надавало її авторові статусу «культового», – «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна, яка розповідає про міфічні місця, як оті, що дівчина прагла відвідати. Вона вдавала, що не чує хлопців, які на кожному кроці відволікали її ідіотськими питаннями – непевний привід, аби зав’язати ще непевнішу розмову.

      Пауло та аргентинець уже перебалакали про що тільки можна й тепер споглядали оті рівнини, хоч насправді не перебували там у цей момент – разом з ними подорожували спогади, імена, цікавість і насамперед безмежний страх того, що може статися на голландському кордоні, можливо, за двадцять хвилин.

      Пауло намагався сховати своє довге волосся під куртку.

      – І ти вважаєш, що отак зможеш обдурити прикордонників? – запитав аргентинець. – Вони призвичаєні до всього, геть до всього.

      Пауло відмовився від своєї ідеї та спитав аргентинця, чи той не хвилюється.

      – Звичайно, хвилююся. Насамперед тому, що вже маю два штемпелі в’їзду в Голландію. Тож вони з підозрою дивитимуться, чого це я зачастив. А це може означати лише одне.

      Наркотрафік. Та, наскільки Пауло знав, наркотики там були дозволені.

      – Та ні. Опіати жорстко переслідуються. Те саме з кокаїном. LSD, звичайно, не проконтролюєш, бо достатньо змочити книжкову сторінку або шматок тканини в суміші, а потім порізати й продати клаптиками. Але все, що можна виявити, здатне спровокувати ув’язнення.

      Пауло визнав за краще припинити тут цю розмову, бо йому кортіло запитати аргентинця, чи не везе той чогось такого, та сам факт знання про таке вже перетворював його на співучасника злочину. Його вже раз арештовували, хоч він і був зовсім невинуватим, – у країні, де на вході до всіх летовищ розтиражовано: «Бразилія: люби її або залиш її».

      Як це завжди трапляється з думками, які ми намагаємося викинути з голови, бо ті несуть страшенний негатив – а це притягує ще більше диявольської енергії, – сам спогад про те, що трапилось у 1968-му, не лише змусив його серце здригнутися, але й пережити в подробицях ту ніч у ресторані в Понта-Ґросі12, у бразильському штаті Парана, відомому паспортами для осіб світловолосих і з ясними очима.

      Він повертався зі своєї першої тривалої модної хіпівської тропи. Разом з коханою – старшою на одинадцять років, народженою й вирослою під комуністичним режимом у Югославії, дочкою знатної родини, що втратила все, але дала їй освіту, яка дозволяла говорити чотирма мовами, утікачкою до Бразилії, одруженою з мільйонером на правах спільного володіння майном та розлученою, коли виявила, що він уважав її вже «старою» (у її 33 роки) і був тепер із дев’ятнадцятилітньою дівчиною, але вона мала блискучого адвоката, який домігся для неї відшкодування, достатнього, аби не працювати ані дня решту свого життя. Вони вирушили до Мачу-Пікчу транспортом, знаним як Потяг Смерті, – згромадженням вагонів,

12

Понта-Ґроса – місто на півдні Бразилії.