Хіпі. Пауло Коэльо

транс, як це відбувається з більшістю трансів, через знак згори. Лайла сказала таке, що вийшло не з її рота, а від вищого духа, що опанував увесь простір її «консультації».

      На Дамі ще не було людей – більше руху починалося по опівдні. Але вона помітила – нарешті! – нове обличчя. Волосся – таке, як геть в усіх тут, куртка без нагромадження латок (найпомітнішим був прапор із написом згори «Бразилія»), кольорова трикотажна сумка через плече, зроблена в Південній Америці, що тоді було модним у мандрівної молоді – так само як пончо й шапки із закритими вухами. Курив сигарету – звичайну, бо Карла пройшла поряд і не відчула ніякого особливого аромату – просто тютюновий.

      Він був безмежно зайнятий неробленням нічого, розглядаючи будинок на протилежному боці площі та хіпі навколо. Певно, йому хотілося зав’язати розмову з кимось, але його очі видавали нерішучість – надмір нерішучості, краще кажучи.

      Вона всілася неподалік, але так, щоб із певністю спостерігати за ним і не дозволити йому десь піти, не спробувавши попередньо підкинути йому думку про мандрівку до Непалу. Якщо він уже проїхав Бразилією та Південною Америкою, на що вказувала сумка, тож чи не міг би бути зацікавлений у подорожі кудись подалі? Певно, судячи з його віку, він не мав багато досвіду, і переконати його не було б важко. Не важливо, був він гарний або ні, товстий чи худорлявий, високий або ж ні. Єдина річ, яка її цікавила, – просто мати компанію для власної пригоди.

      Пауло теж помітив красиву хіпійку, яка проходила поряд з ним, і якби не його параліч нерішучості, він би вже наважився їй усміхнутися. Але йому бракувало відваги – дівчина здавалася відстороненою, можливо, чекаючи на когось чи й просто бажаючи споглядати ранок без сонця, але й без натяку на дощ.

      Він знову зосередився на будинку навпроти – справжньому витворі архітектури, про який «Європа за п’ять доларів на день» повідомляла, що то королівський палац, збудований на 13659 палях (утім, за путівником, усе місто побудоване на палях, хоча цього ніхто й не відчував). На вході не було вартових, і туристи заходили й виходили – кýпи їх, безмежні вервечки, у таке місце він ніколи й не пішов би одразу після прибуття.

      Ми завжди відчуваємо, коли за нами спостерігають. І Пауло знав, що красива хіпійка сиділа поза його полем зору, зосередивши погляд на ньому. Він повернув голову – і вона справді була там, але одразу почала читати, коли їхні очі схрестилися.

      Ну, і що робити? Майже півгодини він роздумував, що мав би підвестися й піти сісти поряд з нею – саме цього він чекав в Амстердамі, де люди знайомляться без необхідності вибачень і пояснень, а просто через бажання поговорити й обмінятися досвідом. Під кінець цієї півгодини, повторивши собі, що абсолютно нічого не має втрачати, що це не був би ані перший, ані останній раз, коли йому відмовляють, він підвівся й пішов до неї. Вона не відводила очей від книги.

***

      Карла побачила, що він наближається – рідкісна штука там, де всі поважають індивідуальний простір. Він сів поряд і сказав найабсурднішу