Хранителі. Дин Кунц

і не справляв враження терплячої людини. Це був м’язистий здоровань вагою за сто кілограмів. Йому було шістдесят три роки, але його завжди переповнювала така енергія, від якої він, здавалося, от-от лусне.

      Його широке обличчя завжди було спокійним, як у корови, але в зелених очах світилася життєва сила та якась неврівноваженість і дивний голод, як у дикої тварини на кшталт очеретяного кота. Люди з таким поглядом трапляються рідко. Незважаючи на свою колосальну енергію, він видавався доволі спокійним. Вінсент міг годинами чекати на здобич, скоцюбившись і не розмовляючи.

      У вівторок о 9:40 ранку Наско почув, як засув між гаражем та будинком голосно клацнув, хоча це й трапилося набагато пізніше, ніж він очікував. Двері прочинилися, голосно дзвякнувши, і доктор Дейвіс Везербі, ввімкнувши світло в гаражі, потягнувся до кнопки, щоб підняти великі секційні двері.

      – Стій! – піднімаючись, промовив Наско, вигулькнувши побіля блакитно-сірого «кадилака», що належав доктору.

      Везербі здивовано закліпав.

      – Хто, в біса…

      Наско підняв «Вальтер P-38» із глушником і зробив один постріл доктору в обличчя.

      Клац!

      Не договоривши, Везербі впав на спину просто у пральню, розфарбовану в яскраві жовті та білі тони. Падаючи, він головою зачепив сушилку і металевий возик для речей, який покотився до стіни.

      Вінс Наско не турбувався через шум, оскільки Везербі був нежонатий і жив самотою. Він схилився над трупом, який під час падіння відкрив двері, й обережно поклав руку доктору на обличчя.

      Куля втрапила Везербі точнісінько в лоба, на кілька сантиметрів вище носа. Крові натекло мало, позаяк смерть настала миттєво, а вистріл був не таким потужним, щоби пробити череп наскрізь. Карі очі Везербі були широко розкриті. Він виглядав здивованим.

      Вінс провів пальцями по теплій щоці Везербі, а потім по шиї. Закривши незряче ліве око, а потім – праве, хоч і знав, що завдяки посмертним м’язовим реакціям вони відкриються через кілька хвилин, він промовив з глибокою вдячністю, яка добре відчувалася у його тремтячому голосі:

      – Дякую. Дякую, докторе. – Відтак Вінс поцілував заплющені очі мерця. – Дякую.

      Відчуваючи приємне тремтіння, він підняв з підлоги ключі від машини, пішов у гараж і відчинив багажник «кадилака», намагаючись нічого не торкатися, щоб не залишати відбитків. Багажник був порожній. Чудово. Вінс виніс труп Везербі з кімнати для прання, поклав його в багажник і зачинив.

      Вінсу наказали, щоб тіло доктора ніхто не знайшов до завтрашнього дня. Він не знав, чому цей час відігравав таку важливу роль, але пишався своєю бездоганною роботою. З цієї причини Вінс повернувся у пральню, поставив металевого возика на місце і перевірив, чи у приміщенні все лишилося на своїх місцях. Задоволений оглядом, він замкнув двері у жовто-білу кімнату ключами, що їх забрав у Везербі.

      Відтак вимкнув світло у гаражі, пройшов крізь напівтемне приміщення і зупинився перед бічними дверима – тими самими, через які зайшов уночі, зламавши миршавий