Хранителі. Дин Кунц

супроводжувалося грубим погрозливим гарчанням. У Трейвіса душа сховалась у п’яти, а серце закалатало, наче скажене. Він напружився, як і ретривер обабіч. Кілька секунд, які здалися йому вічністю, Трейвіс не міг зрозуміти, чому цей звук настільки перелякав його, але потім усвідомив, що це через неоднозначний характер того гарчання: воно, без сумніву, належало тварині, хоча й з очевидними нотками свідомості: тон і тембр нагадували ревіння розлюченого чоловіка. Чим більше Трейвіс вслухався, тим більше він був упевнений, що то не людина і не тварина. Але… що то, в біса, таке?

      Попереду захиталася висока поросль. Щось рухалося в його бік.

      – Стій! – суворо сказав він. – Не підходь.

      Але істота наближалася.

      Ось вона вже в десяти метрах.

      Істота сповільнила кроки, напевне, трохи злякавшись, але все ж наближалася.

      Золотистий ретривер почав загрозливо гарчати, знову відганяючи противника. Та все ж Трейвіс бачив, як тремтять його боки та голова. Хоч пес і намагався боротися з істотою з порослі, він боявся відкритого протистояння.

      Страх собаки бентежив Трейвіса. Ретривери славляться своєю відвагою та завзятістю; це мисливська порода, відтак їх часто використовують у небезпечних рятувальних операціях. Яка небезпека чи супротивник могли так налякати сильного і гордого пса?

      Істота у порослі рухалася в їхній бік. Тепер їх із Трейвісом розділяло менше шести метрів.

      Хоча досі Трейвіс не бачив нічого незвичайного, його переповнював забобонний страх присутності якогось незнаного, але зловісного створіння. Він продовжував повторювати собі, що то просто кугуар, який, напевне, злякався ще більше. Але мурашки по спині Трейвіса забігали швидше, а волосся стало дибки. Його долоня настільки спітніла, що він побоювався, аби з неї не вислизнув револьвер.

      Чотири метри.

      Трейвіс підняв «сміт-вессон» і вистрелив у повітря. Постріл луною рознісся лісом і каньйоном.

      Ретривер навіть не поворухнувся, але істота у порослі одразу ж розвернулася й побігла на північ вгору, до краю каньйону. Трейвіс не бачив її, але виразно помічав її швидкий біг за хитанням трави та кущів, що виросли по пояс.

      Упродовж кількох секунд Трейвіс відчув полегшення, оскільки подумав, що налякав її. Проте згодом він побачив, що насправді істота не втікала. Вона бігла на північно-північний захід, щоб обійти їх згори. Трейвіс зрозумів, що таким побитом істота хоче відрізати їм шлях і змусити вийти з каньйону нижнім маршрутом, де було би простіше напасти. Трейвіс не знав, чому він про це подумав, – просто спало на гадку.

      Його первісний інстинкт самозбереження змусив його діяти, не обмірковуючи кожен свій крок; Трейвіс робив усе автоматично. Він не відчував такої інстинктивної впевненості з тих пір, як десять років тому повернувся з війни.

      Трейвіс побіг вгору крутою стежкою, намагаючись слідкувати за помітним тремтінням порослі справа. Він залишив рюкзак і прихопив із собою лише револьвер. Ретривер біг за ним. Хоча Трейвіс мчав доволі швидко, він не міг обігнати