Месія Дюни. Френк Герберт

такого червоного кольору, як скло моєї пляшки. А ще золотого… синього. Цей світ звався Ен Фейль, я вів там свій легіон до перемоги. Ми спустилися з гірського перевалу, повітря було пересичене вологою. Я насилу міг дихати ним. А внизу піді мною було те, про що розповідали мені друзі: вода, куди тільки сягало око й ще далі. Ми марширували вниз, до неї. Я зайшов у воду та пив її. Вона була гіркою, і я засмутився. Але це диво ніколи вже мене не покинуло.

      Скителі виявив, що поділяє благоговіння старого фримена.

      – Я занурився в це море, – сказав Фарок, дивлячись на водні створіння, зображені на мозаїці підлоги. – Один чоловік зайшов у воду… інший із неї вийшов. Я відчував, що пам’ятаю минуле, якого ніколи не було. Дивився довкола очима, які могли прийняти все… геть усе. Я бачив у воді тіло – одного з оборонців, котрих ми вбили. Поблизу трималося на воді поліно – стовбур великого дерева. Я можу зараз заплющити очі й побачити те поліно. З одного боку воно було чорним від вогню. А ще на тій воді був кусень тканини, всього-на-всього жовта ганчірка… подерта, брудна. Я глянув на це все й зрозумів, чого вони там опинилися. Щоб я міг усе це побачити.

      Фарок повільно повернувся і, глянувши Скителі в очі, сказав:

      – Ти ж знаєш, що Всесвіту ще не завершено.

      «Він балакучий, але глибокий», – подумав Скителі й промовив:

      – Бачу, це справило на тебе сильне враження.

      – Ти тлейлаксу, – відповів Фарок. – Ти бачив багато морів. Я – тільки це одне, але знаю про море щось таке, чого ти не знаєш.

      Скителі відчув, як його охопила незвичайна тривога.

      – Мати Хаосу народилася в морі, – сказав Фарок. – Квізара Тафвід стояв поруч, коли я вийшов на берег, стікаючи водою. Він не заходив у море. Стояв на піску… мокрому піску… з кількома іншими людьми, котрі боялися так само, як він. Дивився на мене очима, які знали: я дізнався щось про те, у чому йому було відмовлено. Я став морським створінням і цим налякав його. Море зцілило мене від джигаду. Гадаю, що він це побачив.

      Скителі усвідомив, що в якусь мить цієї декламації музика припинилася. Його стурбувало, що він не міг точно визначити момент, коли балісет замовк.

      Наче це мало якийсь стосунок до його розповіді, Фарок промовив:

      – Усі ворота охороняють. До фортеці Імператора немає дороги.

      – І в цьому її слабкість, – сказав Скителі.

      Фарок витягнув шию, приглядаючись.

      – Дорога є, – пояснив Скителі. – Те, що більшість людей, і, сподіваюся, Імператор теж, вірять в інше… працюватиме на нас.

      Він потер губи, відчуваючи незвичність обраного ним обличчя. Мовчання музиканта турбувало його. Чи це означало, що син Фарока закінчив передачу? Природно, це була одна з методик: повідомлення стискалося й передавалося разом із музикою. Тепер воно було сприйняте нервовою системою Скителі й мало в належний час спрацювати через дистранси, вбудовані в кору його наднирників. Якщо передача закінчена, він стане контейнером незнайомих слів. Він уже є посудиною, що аж переливається від даних: кожна клітина конспіративної мережі тут, на Арракісі, усі імена, усі