Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир Набоков

куди треба. А що я був не набагато кращий, ніж він, то наша гра переважно зводилася до того, що ми розшукували мокрі позеленілі м’ячі або ж відкидали ті м’ячі гравцям на сусідніх кортах, – і все це під безперервною мжичкою. Еге ж, грав він кепсько.

      – І це його засмучувало?

      – Так, у певному сенсі. Власне, весь перший семестр Себастьян ходив отруєний думкою про свою нездарність у цих справах. Познайомившись із Ґорджетом у моїй кімнаті, бідолаха Себастьян так багато говорив про теніс, що Ґорджет нарешті запитав, чи не палицями, часом, грають тенісисти. Себастьян трохи втішився, бо подумав, що Ґорджет, який зразу йому сподобався, теж кепський спортсмен.

      – А чи так було насправді?

      – Та ні, він грав в університетській регбійній збірній, але, мабуть, був байдужий до лаун-тенісу. Хай там як, а Себастьян невдовзі позбувся комплексу на ґрунті спорту. Загалом кажучи…

      Ми сиділи у тьмяно освітленій кімнаті з дубовими панелями. Крісла були такі низькі, що рука легко досягала чайного начиння, яке скромно стояло на килимі. Здавалося, дух мого брата витав над нами в мерехтінні полум’я, віддзеркаленому латунними кульками каміна. Оповідач знав Себастьяна зблизька, тож, мабуть, мав рацію в тому, що в основу його самочуття неповноцінності лягли потуги стати більш англійським, ніж сама Англія. Це було марно, та Себастьян і далі силкувався, аж нарешті втямив, що підводять його не ці зовнішні ознаки, не манірність модного жаргону, а саме прагнення жити та діяти, як інші люди, тоді як йому судилося благодатне самотнє ув’язнення – в самому собі.

      А однак він щосили намагався стати пересічним студентом. У бурому халаті, у старих лакованих туфлях, з мильницею та губкою в торбинці, Себастьян неквапно ходив зимовими ранками до лазні за рогом. У Холі він снідав вівсянкою – сірою й нудотною, як небо над Великим двором, та апельсиновим мармеладом точнісінько такого самого відтінку, як повзучі зарості на стінах цього двору. Забравшись – як ото висловився мій співбесідник – на «лисапет», закинувши мантію на плече, він педалював до тої чи іншої аудиторії. Обідав Себастьян у «Пітті». Як я зрозумів, то був своєрідний клуб – мабуть, із зображеннями коней та жокеїв на стінах і зі старезними кельнерами, що ставлять відвідувачам правічну загадку: темного чи ясного?[20] Себастьян забавлявся п’ятірками[21] (не знаю, що воно таке) або ж якоюсь іншою нудною грою, а тоді чаював із двома-трьома приятелями. Накульгуючи, волоклася балачка, обмежена темами люльок і здобних булочок, завбачливо оминаючи все те, чого не сказав жоден із компанії. Напевно, була ще лекція-дві перед вечерею, а тоді знову Хол – дуже вишуканий зал, який мені належним чином показали. Там якраз підмітали, і здавалося, ніби товстим білим литкам Генріха Восьмого лоскітно[22].

      – А де сидів Себастьян?

      – Он там, під стіною.

      – Це ж як він туди добирався? Ці столи мало не милю завдовжки.

      – Він вилазив на зовнішню лавку

20

Йдеться про високоякісне пиво – «ревізорське», традиційне в Оксфорді та Кембриджі.

21

Гра в м’яч із двома або чотирма учасниками на корті, обмеженому з трьох боків стінами.

22

1546 року Генріх Восьмий заснував Кембриджський університет. Малярські та скульптурні портрети короля є в багатьох університетських приміщеннях, зокрема й у Холі – обідньому залі.