Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир Набоков

«La Belle Dame Sans Merci»[11] Джона Кітса – це справдешнє диво переливання слів і передавання почуттів.

      Отже, одного ранку на початку літа сімнадцятирічний Себастьян зник, залишивши моїй матері коротку записку про те, що він супроводжує Пана та його дружину в подорожі на Схід. Спочатку мати сприйняла це як жарт (Себастьян, попри свою понурість, іноді придумував гидотні розіграші, як-от тоді, коли в переповненому трамваї він передав через кондуктора дівчині в протилежному кінці вагона абияк набазграну записку такого змісту: «Я тільки бідний кондуктор, але кохаю Вас»), та коли вона прийшла до Панів, виявилося, що ті справді виїхали. Згодом з’ясувалося, що, згідно з Пановим уявленням, ця мандрівка а-ля Марко Поло полягала в тому, щоб помалу просуватись у східному напрямку від містечка до містечка й у кожному з них організовувати «ліричний сюрприз», тобто винаймати зал (а якщо такого не знайдеться, то принаймні повітку) і влаштовувати там поетичну виставу, чистий прибуток від якої мав би давати можливість йому, Ларисі та Себастьянові добиратися до наступного провінційного міста. Ми так і не дізналися, чим і як мав допомагати Себастьян: чи то виконувати якісь серйозні обов’язки, чи то попросту крутитися поблизу, приносити й подавати, що там треба, та догоджати норовистій Ларисі, яку не дуже-то й легко було умиротворяти. Зазвичай Алексіс Пан виходив на сцену, одягнений у візитку – цілком пристойну, якби не вишиті на ній величезні квіти лотоса, а на полисілому лобі мав намальоване сузір’я Великого Пса. Він декламував свої вірші зичним, гримким голосом, і з уст такого коротуна це наводило на думку про мишу, що народжує гори. Поруч поета на підмостках засідала Лариса – дебела, схожа на кобилу жінка в рожево-бузковій сукні – й пришивала ґудзики або латала старі штани, причому вся сіль полягала в тому, що в повсякденному житті вона ніколи не робила чогось такого для свого чоловіка. Час від часу, в інтервалах між двома віршами, Пан виконував повільний танець – суміш яванських рухів зап’ястками та власних ритмічних винаходів. Після таких виступів він знаменито напивався, у чому й крився його майбутній крах. Подорож на Схід закінчилася в Симбірську, де Алексіс, п’яний як чіп і без гроша за душею, застряв у брудному трактирі, а Ларису з її гарячим норовом замкнули в поліційній дільниці за те, що дала ляпаса одному настирному чиновникові, який не схвалив галасливого генія в її чоловіку. Себастьян повернувся додому таким самим безтурботним, яким вирушав у мандри.

      «Будь-який інший хлопець, – додала моя мати, – почувався б ніяково й дуже соромився б цієї безглуздої витівки».

      Але Себастьян розповів про свою подорож так, ніби йшлося про чудернацький випадок, у якому він був безпристрасним спостерігачем. Чому він приєднався до цього сміховинного балагану й що взагалі спонукало його водитися з цією гротескною парочкою, так і залишилося нерозгаданою загадкою (мати припустила, що його звабила Лариса, але ця жінка була простацька, немолода, ще й по

11

Безсердечна дама-красуня (фр.).