Пустотливі оповіді. Оноре де Бальзак

падаючи на коліна. – Свята Імперіа, не грай моїми почуттями.

      – Та ні! – відповідала вона. – Для чого ж мені гратися з чимось святим і незайманим.

      – Тварюка мерзенна! Завтра ж відлучу тебе від церкви!

      – Боже милий! Ви зовсім позбулися вашого кардинальського розуму!

      – Імперіа, сатаниця диявольська! Ні! Ні! Красунечко моя, серденько!

      – Поважайте хоча б сан свій! Не стійте на колінах. Дивитися гидко!

      – Хочеш позбутися усіх гріхів in articulo mortis10? Хочеш, подарую тобі всі свої статки чи, що навіть краще, частку животворного хреста Господнього? Хочеш?

      – Сьогодні увечері моє серце не купити ніякими багатствами, ані земними, ані небесними, – сміючись, відповідала Імперіа. – Я була б найостаннішою з грішниць, що незгодні йти до святих утаємничень, коли в мене не було б своїх забаганок.

      – Я спалю твій дім! Відьма! Ти причарувала мене і за це згориш на вогнищі… Вислухай мене, любове моя, моя шляхетна француженко, обіцяю тобі найкраще місце на небесах. Кажи! Не хочеш? Так смерть тобі, смерть, чарівнице!

      – Ось воно як? Я вб’ю вас, монсеньйоре!

      Кардинал навіть захлинувся від люті.

      – Та ви збожеволіли, – сказала Імперіа. – Ідіть геть, така вже ваша доля.

      – Зачекай, ось буду папою, ти за все розплатишся.

      – Усе одно й тоді будете підкорені мною!

      – Скажи, чим можу я догодити тобі сьогодні?

      – Іди геть.

      Вона підскочила, прудка, мов плисочка, пурхнула у свою спальню й замкнулася там, а кардинал продовжував на самоті сам собі яритися, так що довелося йому врешті-решт піти геть.

      Коли ж красуня Імперіа залишилася сама перед вогнищем біля стола, прибраного до трапези, покинута своїм любим молодим ченчиком, вона люто розірвала на собі усі золоті ланцюжки.

      – Присягаюся всіма чортами, рогатими й безрогими, якщо той поганий хлопчисько примусив мене так відшпетити кардинала, за що мене вранці можуть отруїти, а сам мені ніякого задоволення не дав, клянуся, я не помру, перш ніж не побачу на власні очі, як з нього будуть живцем шкіру лупити. Що ж мені за горе! – плакала вона найсправжнісінькими сльозами. —Лише короткі часини радощів маю я тут і там та вимушена платити за них своїм собачим ремеслом, та ще й душу свою гублю!

      Так Імперіа лила гіркі сльози, наче телиця під ножем різника, як раптом побачила вона у венеціанському дзеркалі рум’яне обличчя юного ченчика, який спритно прослизнув до кімнати й тихенько став у пані за спиною. І тоді вигукнула вона:

      – Ти мій прегарний ченчику, найкращий ченчику, ченчелику, ченчилисику, який колись ченчеляв у цьому святому, сповненому кохання місті Констанці! Іди до мене, мій шляхетний кавалере, дитинко моя, мій пампусику, насолодо моя райська! Хочу випити очі твої, з’їсти тебе хочу, вбити коханням. О мій квіте, моя духмяна насолодо, мій божественний! Тебе, простого ченця, я зроблю королем, імператором, папою римським, і будеш ти найщасливішим з усіх! Роби що хочеш, пали, проливай кров! Я твоя, я доведу

10

У випадку раптової смерті (лат.).