Позивний Бандерас. Сергiй Дзюба

прапорщик.– І що привезли?

      – Капітан Саєнко, інженерно-саперні війська,– відрекомендувався Бандерас.

      – Завскладом прапорщик Коваленко,– відповів по формі військовий, потім нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сиділи ми з Мореманом.– Отже сапери…

      – Як проїхати до штабу? – поцікавився Бандерас.

      Коваленко втомлено глянув на Бандераса.

      – Їдьте далі. На плацу запитаєте,– відповів прапорщик і витер хустинкою рясний піт із чола, наче не солдати, а він сам розвантажував ящики.

      Не сподобався мені цей прапорщик. І погляд у нього неприємний, як у щура. Треба буде тримати його в полі зору.

      – Дякую,– відповів командир і Індіанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проїхали на інший бік кар’єру, і зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамір, свист.

      – Там щось відбувається,– промовив Індіанець, зупинивши машину.

      Я вдивився у натовп, що складався із солдатів різних родів військ, які скупчилися утворивши щільне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’єру теж зібралися бійці. Усередині кола відбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледіти.

      – Ходімо глянемо! – азартно запропонував Мореман.

      Ми зібралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.

      – Залишайтеся тут, біля машини! Поводитися природно, невимушено, не привертати уваги! Індіанець за старшого! Я до штабу.

      – Плюс, командире,– чітко відповів Індіанець.

      – А у вас що – язики повідсихали?! – суворо звернувся Бандерас до нас із Мореманом.

      – Плюс, плюс! – відповіли ми один за одним, і Бандерас удовольнившись, швидко вийшов із машини та попрямував у бік натовпу.

      – Теж мені Антоніо Бандерас,– невдоволено пробуркотів Мореман, якого позбавили розваги.

      – Угамуйся! Адже він – командир! – заперечив я.

      В армії завжди так: пункт перший – командир завжди правий! А коли він не правий, то дивись пункт перший.

      Бандерас, Купол, Чорний і Батя

      – Давай, Куполе! Бий! Так його! Не здавайся, Чорний! – збуджено й голосно вигукували підбадьорливі слова солдати в одязі внутрішніх військ і десанту. Судячи з гармидеру та лайки, неважко було здогадатися, що там, усередині кола, хтось б’ється. Бандерас намагався хоч щось розгледіти, але через невеликий зріст, усі його спроби залишилися марними – солдати стояли дуже щільно. Раптом із БТРа до Бандераса простягнулася чиясь рука.

      – Давай-но сюди, братику! Звідси краще видно,– запропонував велетень-бородань у десантному береті з типовим татуюванням «ВДВ» на плечі.

      – Дякую! – промовив Бандерас у відповідь і, вхопившись за руку велетня, виліз на броню.

      Із БТРа все було видно, мов на центральній трибуні стадіону. Всередині кола завзято билися двоє кремезних вояків – високий м’язистий блондин у смугастому тільнику та присадкуватий кремезний здоровань у чорній формі майора внутрішніх військ.