Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років. Андрій Харук

реально, а не літературно-національного – українського життя»33.

      Ліквідовуючи польську магнатсько-шляхетську систему панування в Україні, лідери повстання зрештою усвідомлювали необхідність творення власної національної еліти, яка мала розв’язувати завдання будівництва нової держави.

      Б. Хмельницький, творячи нову еліту, «зумів сполучити українську “чернь” з українською шляхтою», проте не встиг реалізувати «свою найбільшу ідею: сотворити наслідственну владу гетьманську й уґрунтувати українську монархію»34.

      Українська шляхта відіграла важливу роль у державотворчому процесі. Долучаючись до козацького повстання, вона жертвувала своїм становищем, майном і усвідомлювала неможливість повернення до старої системи. Звідси, вважав В. Липинський, більша порівняно з настроєм «старинного» козацтва «нервовість, більша енергія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти»35. Фанатична завзятість, відданість національній справі цієї верстви впадали у вічі багатьом сучасникам.

      Масштабна державна, національна й соціальна еволюція Війська Запорозького вплинула на загальне становище української шляхти і, що дуже важливо, – решток старої аристократії, яка ще не втратила національну ідентичність. Б. Хмельницький установив постійний контакт із князем Степаном Четвертинським, останнім представником «старої Руси князівської», одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я.

      Спираючись на співпрацю з оборонцями і представниками західноукраїнської території – українською шляхтою, Б. Хмельницький розпочав у 1656 р. окупацію козацькими військами Волині й Поділля, Полісся, Пінщини, південної Білоруси, яка завершилася на початку 1658 р. уже за гетьманування І. Виговського. Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку В. Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького»36.

      На початку 1657 р. до гетьманського двору в Чигирині прибуває підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич – репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні, майбутній натхненник Гадяцької угоди. Ю. Немирич здобув блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові (Польща), згодом в університетах Голландії, в Оксфорді, Кембриджі й Парижі. У Європі відома низка його друкованих праць, які принесли українському магнатові повагу європейського наукового світу. Він був палким прихильником аріанських ідей, сприяв їх поширенню в українському шляхетському середовищі, унаслідок чого зазнав переслідувань від польської магнатсько-шляхетської олігархії. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. Із часом Ю. Немирич був посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Б. Хмельницьким, а також брав найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана з королем шведським. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.

      Складно уявити появу подібної