.

засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі та частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначавав І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав – і на це існує багато свідчень, – що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій»31.

      Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький уклав новий союз із протестантськими державами – Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і – фактично – проти Москви.

      Позитивним наслідком Переяславської угоди В. Липинський вважав приборкання на 200 років на Лівобережжі української анархії і величезне завдяки цьому фізичне зростання «української маси»; просування української колонізації на схід до берегів Чорного моря; закріплення в Україні приватної земельної власності, що лягло в основу пізнішого бурхливого економічного розвитку. Негативним наслідком було втягнення слабкого українського консерватизму через династію Романових у російське життя і його «приголомшення» одночасно зі старим московським консерватизмом новою «неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербурзькою владою». Наслідком була політична летаргія української нації, яка закінчилась «у нас демократично-анархічною есеровщиною, там – большевицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану»32.

      4

      Там само. – С. 363—364.

      5

      А. Г. Великий, ЧСВВ. Проблема коронації Данила // Записки ЧСВВ. – Т. ІІ (VІІІ). – Вип. 1—2. – Рим, 1954. – С. 99—100.

      6

      Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІV. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 158.

      7

      Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1993. – С. 193.

      8

      Грушевський М. Історія України. – Т. VІІ. – К., 1995. – С. 91—92.

      9

      Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1993. – С. 258.

      10

      Грушевський М. Історія України-Руси. – Том. ІХ, друга половина Хмельниччини (роки 1654—1657). – К., 1931. – С. 1495.

      11

      Там само. – С. 1497.

      12

      Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 93.

      13

      Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. – Філадельфія, 1991. – С. ХХV.

      14

      Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? – Нью-Йорк, 1954. – С. 53.

      15

      Там само. – С. 70.

      16

      Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 290—291.

      17

      Там само. – С.