На лезі клинка. Джо Аберкромби

– сказав Хофф, відкинувшись на високому кріслі і широко всміхаючись. – Приємне прохання з приємним підходом. Ви можете зустрітися з королем завтра, на Відкритій Раді, де оголосите свою пропозицію і покажете ваш подарунок перед першими особами королівства.

      Білоокий шанобливо вклонився.

      – Щиро вам дякую, мілорде-камерґер.

      Він рушив до дверей, і двоє похмурих воїнів пішли вслід за ним. Чоловік у плащі на мить затримався, а тоді теж повільно розвернувся і, нахилившись, вийшов.

      Тільки коли двері зачинились, Вест зміг спокійно вдихнути. Він похитав головою і стенув спітнілими плечима. Пісні про гігантів, аякже. Просто кремезний чоловік у плащі, та й по всьому. Хоча, з іншого боку, наголовень був таки досить високим…

      – От бачите, майстре Морроу? – Хофф виглядав надміру задоволеним собою. – Не такі вони вже й дикуни, як ви казали! Мені здається, ми наблизились до розв’язання нашого північного конфлікту, а ви як вважаєте?

      Помічник думав зовсім інакше.

      – Е… так, звичайно, мілорде.

      – Так, авжеж так. Як то кажуть, багато галасу даремно. Стільки песимізму і балачок про поразку від наших неспокійних громадян на Півночі, га? Війна? Ха! – Хофф знову гепнув рукою по столу, розплескавши вино із кубка. – Ці північани на таке не здатні! Ви й оглянутися не встигнете, як вони подадуть на членство в Союзі! Побачите, чи я був правий, еге ж, майоре Вест?

      – Е…

      – Добре! Чудово! Принаймні ми зробили щось корисне за сьогодні! Ще одне слухання, і вибираємось із цієї клятої печі! Хто в нас там, Морроу?

      Помічник насупився і поправив на носі окуляри.

      – Е… наступний Йору Сульфур, – сказав він, ламаючи язика об незнайоме ім’я.

      – Хто-хто?

      – Е… Сульфір чи Сульфор, щось таке.

      – Ніколи про нього не чув, – буркнув лорд-камерґер. – Що він за чоловік? Якийсь південець? Тільки не ще один селюк, благаю!

      Помічник заглянув у свої нотатки і хапнув повітря.

      – Емісар?

      – Добре, але від кого?

      Морроу аж зіщулився, ніби дитина, яку ось-ось мали висікти.

      – Від Великого Ордену магів! – випалив він.

      На мить запала приголомшлива тиша. У Веста здійнялися брови і відвисла щелепа. Він припустив, що таке саме, мабуть, непомітно відбулось за солдатськими заборолами. Вест за звичкою поморщився, очікуючи на реакцію лорд-камерґера, але Хофф усіх здивував, вибухнувши дзвінким реготом.

      – Прекрасно! Нарешті якась забава. Давненько тут не було мага! Впускайте чаклуна! Не треба його затримувати!

      Йору Сульфур дещо розчарував. Він був одягнений у простий, запилюжений з дороги одяг і, щиро кажучи, виглядав не надто краще, ніж Гудмен Хіс. Його посох не був оббитий золотом, а його навершшя не увінчував кристал. Та й очі мага не палали містичним вогнем. Він виглядав як цілком звичайний чоловік, якому за тридцять, трохи втомлений, наче після тривалої подорожі, але загалом тримався перед лорд-камерґером цілком невимушено.

      – Доброго дня, панове, – мовив чаклун, спираючись на