На лезі клинка. Джо Аберкромби

Він упав на коліна, доповз до кореневища дерева і відхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднішим, і тепер виривався прямо з нутрощів, стрясаючи всю грудну клітку. Він виглядав ще блідішим, ніж був на початку, і помітно худішим. Лоґен і сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденні часи. Він підійшов до виснаженого учня і присів навпочіпки.

      – Дайте мені хвилинку, – Кей прикрив запалі очі і закинув назад голову, – всього одну хвилинку.

      Його рот залишився відкритим, а на тонкій шиї проступили жили. Навіть живим він виглядав як мрець.

      – Не залежуйся, бо потім можеш уже не встати.

      Лоґен простягнув флягу. Кей навіть не підняв руку, щоб її взяти, тож Лоґен притулив флягу йому до губ і легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тоді його голова відкинулась на дерево, наче камінь.

      – Ти знаєш, де ми? – запитав Лоґен.

      Учень здивовано кліпнув, дивлячись на воду, так ніби побачив її вперше.

      – Схоже, це північний бік озера… там десь має бути стежка. – Його голос перейшов у шепіт. – На південному боці є дорога з двома каменями. – Раптом він різко закашлявся, а тоді важко зглитнув. – Підеш дорогою, перейдеш через міст, і ти на місці, – прохрипів він.

      Лоґен поглянув на мокрі дерева вздовж берега.

      – Скільки туди йти?

      Відповіддю була тиша.

      Він поторгав хворого за кістляве плече. Кей закліпав, розтулив повіки і втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись.

      – Скільки йти?

      – Сорок миль.

      Лоґен замислився, цикаючи крізь зуби.

      Кей не протягне сорок миль – він і сорока кроків сам не зробить. По очах учня було видно, що він це розумів. Лоґен вважав, що Кей скоро помре – десь через кілька днів. Він знав і дужчих чоловіків, яких здолала гарячка.

      Сорок миль. Лоґен ретельно міркував, потираючи підборіддя великим пальцем. Сорок миль.

      – От зараза, – буркнув він.

      Лоґен притягнув мішок і розкрив його. У них ще залишалося трохи харчу, але небагато. Кілька смужок жорсткого сушеного м’яса й окраєць запліснявілого чорного хліба.

      Він подивився на тихе озеро. Принаймні питної води у них буде вдосталь. Лоґен дістав із мішка свій важкий казанок і поклав його на гальку. Вони довго були разом, але уже не було що готувати. Не можна прив’язуватись до речей, коли ти серед дикої природи. Він пожбурив мотузку в кущі, а тоді закинув полегшений мішок собі через плече.

      Очі Кея знову зімкнулися, він ледь дихав. Лоґен досі пам’ятав той перший раз, коли йому довелося когось покинути, пам’ятав так, ніби це сталося вчора. Дивно, що ім’я хлопчика забулось, але його обличчя досі стояло перед очима.

      Шанка відгризли йому шматок стегна. Добрячий шматок. Він усю дорогу стогнав, не міг іти. Рана почала гноїтись, він так і так помирав. Їм довелось його покинути. Ніхто не звинувачував у цьому Лоґена. Хлопець був надто малим, він взагалі не повинен був із ними йти. Йому не пощастило, так буває з кожним. Він кричав до них, поки вони спускалися з пагорба похмурим, мовчазним гуртом, схиливши голови. Лоґену здавалося,